Читати книгу - "Казки на ніч"

бушлата. — Я просив у Бога, шоб ти приїхав.

Він відхилив обличчя від коміра і побачив маму, яка стояла посеред коридору й посміхалася.

— Ти знала. Ти все знала, — прошепотів Ромка. — Знала і не сказала.

— Ну, а інакше шо за сюрприз був би? — Батько зробив крок уперед і, не відпускаючи сина, однією рукою обійняв дружину. — Тепер на цілий тиждень я тільки ваш!

— А на гірку зі мною підеш? — посміхнувся Ромчик.

— А хіба у вісім років з татом на гірку ходять? — посміхнувся і батько.

— Ходять! Ще й як ходять! — Ромка ще сильніше притиснувся до нього.

Чоловік дотягнувся і поцілував дружину.

— То шо? Родина на Святвечір удома? Давай, люба, сідать до столу, я голодний, як пес бродячий.

- І голодний, і холодний! — засміявся Ромчик ще сильніше, вчепившись у шию батька.

Баба Маня

Баба Маня жила на хуторі в сірій зоні між двома світами. Її хата була в балці між двома пагорбами, де стояли блокпости супротивників. Щодня баба Маня йшла «дорогою смерті» чи в магазин на підконтрольну Україні територію, чи в протилежному напрямку — на цвинтар, де був похований її чоловік.

— Ти не ругайся, солдатику. — Бабин голос був неначе сухий вітерець. — Куди ж я без хліба?

— Та до чого тут хліб? — Військовий з позивним Сірий ледь стримував посмішку. — Ви щодня швендяєте туди-сюди. Може, ви шпіон?

— Синку, я тут усе життя прожила, я не за білих і не за червоних. Мені б дожити своє і біля чоловіка в землю лягти.

— Та ж уб’ють вас на цій «дорозі смерті».

— Хто?

— Та хто завгодно. Чи ми, чи ті. Куля — дура. Раз — і немає людини.

— Ну, значить, доля моя така, — посміхалася бабця. — Богу видніше.

Сірий не раз і не два бачив, як баба так само ходила до сепарів. Так само про щось гомоніла з ними і проходила далі на цвинтар чи куди їй було треба.

До баби звикли. Як до сходу сонця, до териконів на небосхилі чи до вечірньої стрікотні. Аж ось баба зникла. Її не було день, другий. На третій Сірий підійшов до командира.

— Шось з бабою Маньою не те. Не виходить з хати. Можна я гляну шо до чого?

— Добре, тільки як стемніє. І сам не ходи, візьми ще когось.

Сірий пішов сам. Сам, бо ніхто з вільних від чергування бійців не схотів ризикувати.

— Нашо тобі та баба? Може, там засідка?

Як стемніло, Сірий спустився біля дороги в балку. Обережно перетнув подвір’я і зазирнув у вікно. Темно. Смикнув за клямку, двері піддалися. Він тихо увійшов до сіней. Коли очі призвичаїлися, пішов шукать бабу. Вона лежала на ліжку горілиць. Маленька, суха. У тому самому жупані, спідниці, хустці й бурках, у яких її зазвичай бачили. Бабині руки були хрест-навхрест складені на грудях. Було ясно, що баба мертва. Сірого дуже напружили ці складені руки.

— Це я її поклав, — пролунало ззаду з кутка хати. — Спокійно, без різких рухів, бо півчерепа знесу.

Тримаючи палець на курку, Сірий повільно розвернувся. У кутку на кріслі виділялася постать. Обличчя було не розібрати, однак чорну дірку дула було видно добре.

— Давно померла? — видавив із себе Сірий.

Він уперше бачив ворога так близько і ще не вирішив, що робитиме.

— Я сьогодні знайшов. Уже холодна була. А ти, значить, добрий, укр? Переживав за бабу?

— Переживав.

— А ти ніколи не думав, що якби тебе тут не було, то баба, може, й жива була?

— А ти не думав, що якби ви не похапали зброю в руки і не почали робить бозна-шо, то не тільки баба живою була б? — Сірий відчув, що його починає заповнювати лють.

— Я на своїй землі! З сусіднього району, поняв? — зашипіла фігура з кутка.

— А в мене батько зі Сватового. І шо?

Деякий час у хаті панувала тиша.

- І що робить тепер? — Сірий глянув на бабу. — Поховать же треба.

— Треба, — погодився темний силует з кутка.

Знов замовкли. Тишу порушувало хіба що важке дихання обох чоловіків.

— Ладно, давай розходитися, ми поховаємо, — врешті видавила тінь з кутка.

— А чого ви?

— Бо я все ж місцевий. Сусід фактично. Та й цвинтар на нашій території. Тільки гарантуй, що не будете валить, ми вдвох зранку прийдемо.

— Я поговорю з командиром і дам знати в ефір.

— Добре, йди.

— Я не повертатимуся до тебе спиною.

— Не довіряєш?

— Ні.

- І я тобі не довіряю. Йди вже.

Сірий кинув погляд на бабу, позадкував у сіни, вискочив на подвір’я і за мить розчинився на узбіччі ґрунтівки.

Упавши на спину, Сірий ще раз озирнувся на будинок. Скинув автомат, впер у плече і прицілився у двері.

— Обіцянки-цяцянки, — прошепотів сам собі.

У дверях з’явилася темна фігура. Сірий поклав палець на гачок. Він провів фігуру подвір’ям, однак врешті опустив зброю.

— Ні, сьогодні крива з косою більше нікого не забере.