Читати книгу - "Відьмак. Хрещення вогнем"

ми вийдемо? — запитав раптом поет. — Вартові біля дверей хропуть, але можуть…

— Не можуть, — перервав його пошепки Регіс. — Але як виходитимете — будьте обережні. Стоїть повня, на майдані ясно від вогнів. Хоча ніч, у таборі рух, але це й на краще. Вартовим уже набридло всіх смикати. Виходьте. Успіху вам.

— А ти?

— За мене не переймайтеся. Не чекайте на мене й не озирайтеся.

— Але…

— Любистку, — просичав відьмак. — Ти маєш не перейматися ним, ти ж чув?

— Виходьте, — повторив Регіс. — Хай щастить. До побачення, Ґеральте.

Відьмак розвернувся.

— Дякуємо тобі за рятунок, — сказав. — Але краще нам ніколи більше не зустрічатися. Ти мене розумієш?

— Абсолютно. Не гайте часу.

Вартові спали у мальовничих позах, похропуючи й поплямкуючи. Жоден навіть не здригнувся, коли Ґеральт і Любисток вислизали через причинені двері. Жоден не відреагував, коли відьмак безцеремонно стягнув з двох товсті домоткані плащі.

— Це не звичайний сон, — прошепотів Любисток.

— Авжеж, — Ґеральт прихований у темряві під стіною дров’яного сараю, роздивлявся майдан.

— Розумію, — зітхнув поет. — Регіс — чародій?

— Ні. Він не чародій.

— Він витягнув з жару підкову. Приспав стражників…

— Перестань плескати язиком і зосередься. Ми ще не на волі. Загорнися у плащ, і рушаймо на майдан. Якщо хтось нас затримає, удаємо солдатів.

— Добре. У разі чого я скажу…

— Ми вдаємо дурнуватих солдатів. Ходімо.

Вони перетнули майдан, тримаючись подалі від жовнірів, які зібралися біля палаючих мазниць і бівачних вогнищ. По майдану туди-сюди ходили люди, тож іще двійко не кидалися у вічі. Вони не збудили нічиїх підозр, ніхто їх не кликав і не затримав. Швидко й без клопоту вони вийшли за палісад.

Усе йшло аж занадто гладко. Ґеральт став неспокійним, бо ж інстинктивно відчував загрозу, а відчуття це, мірою того як вони відходили від центру табору, зростало, замість того щоб зменшуватися. Він повторював собі, що у тому немає нічого дивного — посеред неспокійного навіть уночі угруповання уваги вони не привертали, й загальна тривога загрожувала їм, лише якби хтось зауважив приспаних вартових біля дверей сараю. Але тепер вони наближалися до периметру, на якому вартові мали залишатися пильними. Те, що йшли вони від табору, не допомогло б їм. Відьмак пам’ятав про пошесть дезертирства, що ширилася корпусом Віссегерда, і був упевнений, що стражники мали наказ пильнувати й тих, хто хотів би табір полишити.

Місяць давав достатньо світла, аби Любисток не йшов навпомацки. Відьмак же у такому світлі бачив настільки ж добре, як і вдень, дякуючи чому їм вдалося оминути два пікети й перечекати у кущах проїзд кінного патруля. Попереду мали вони темний вільшаник, що, здавалося, лежав уже за кільцем постів. Усе йшло гладко. Аж занадто гладко.

Підвело їх незнання військових звичаїв.

Низька й темна купа вільхи манила, бо давала укриття. Але здавен бувалі вояки, коли доводилося їм нести вартову службу, засідали у кущах, бо звідти ті, що саме не спали, могли бачити як неприятеля, так і власних упертих офіцерів, коли тим останнім забажалося б навідатися із несподіваним контролем.

Ледь Ґеральт і Любисток підійшли до вільшаника, як виросли перед ними фігури. Й вістря списів.

— Пароль?

— Цінтра! — випалив без вагання Любисток.

Солдати хором зареготали.

— Йой, люди-люди, — сказав один. — Ані в гріш фантазії. Ні, щоби хоча б один щось оригінальне видумав. Ніц, тільки «Цінтра». За домом затужили, га? Добре. Ставка та само, що й учора.

Любисток відчутно заскреготів зубами. Ґеральт оцінив ситуацію і шанси. Оцінка виходила дуже недобра.

— Нумо, — підігнав їх солдат. — Як хочете пройти, то платіть мито, а ми прикриємо очі. Скоріше, бо зміна от-от нагряне.

— Зара’. — Любисток змінив спосіб мовлення і акцент. — Оце сяду та чобіт ззую, бо у чоботі мам…

Більше сказати не зміг. Четверо жовнірів повалили його на землю, двоє, схопивши кожен за одну ногу, потягнули за чоботи. Той, хто питав про пароль, вирвав підшивку із внутрішнього боку халяви. Щось посипалося із брязкотом.

— Золото! — крикнув командир. — Роззути того другого! І кликніть зміну!

Утім, не було кому роззувати чи кликати, бо частина складу варти впала на коліна, шукаючи серед листя дублони, а решта саме завзято билася за другий чобіт Любистка. Зараз або ніколи, подумалося Ґеральту, після чого він гепнув командира у щелепу, а коли той упав — ще й копнув у голову. Шукачі золота того навіть не помітили. Любисток без нагадувань зірвався і погнав через кущі, тріпочучи онучами. Ґеральт біг слідом.

— Тривога! Тривога! — дерся повалений командир варти, за мить підтриманий криками товаришів. — Ловіть!

— От босота! — крикнув на бігу Любисток. — Гопота! Гроші забрали!

— Бережи дихання, дурню! Бачиш ліс? Бігом!

— Тривога! Тривога!

Вони бігли. Ґеральт вилаявся, чуючи крики, свист, тупіт коней й іржання. За ними. І попереду. Здивування його було коротким, досить виявилося одного уважного погляду. Те, що він вважав за рятівний ліс, була лава кінноти, що наближалася до них, зростала, наче хвиля.

— Стій, Любистку! — крикнув він, після чого розвернувся у бік патруля, що наближався галопом і пронизливо свиснув на пальцях. — Нільфгард! — крикнув, щосили у легенях. — Нільфгард іде! До табору! До табору, назад, дурні! Грати тривогу! Нільфгард!

Вершник із патруля, що саме вихопився наперед, осадив коня, глянув зі страхом у вказаному напрямі, хотів повернути. Але Ґеральт вирішив, що й так уже досить зробив для цінтрійських левів і темерійських лілей. Підскочив до солдата й умілим ривком скинув його з коня.

— Застрибуй, Любистку! І тримайся!

Поету двічі повторювати не довелося. Кінь трохи присів під тягарем додаткового вершника, але, дзиґнутий двома парами п’ят, пішов швидким галопом. Близька мурашня нільфгардців зараз становила загрозу куди більшу, аніж Віссегерд із його корпусом, тож вони гнали вздовж кільця таборових постів, намагаючись якнайшвидше зійти з лінії зіткнення двох армій, що от-от мало відбутися. Утім, нільфгардці виявилися заблизько, помітили їх. Любисток крикнув, Ґеральт обернувся і також побачив, як темна стіна нільфгардського загону починає висувати в їхній бік щупальця погоні. Він без вагання спрямував коня у бік табору, переганяючи у галопі вартових, що давали драла. Любисток знову крикнув, але цього разу це було непотрібне. Відьмак також добре помітив кінноту, що погнала на них з боку табору. Попереджений корпус Віссегерда