Читати книгу - "Відьмак. Хрещення вогнем"

опинився у сідлах у напрочуд швидкому темпі. І Ґеральт, і Любисток виявилися у капкані.

Не було виходу. Відьмак знову змінив напрямок утечі й витиснув з коня усе можливе у галопі, намагаючись вислизнути зі шпарини між молотом і ковадлом, а та все звужувалася. І коли з’явилася надія, що все ж їм це вдасться, нічне повітря заспівало раптом від шуму пір’я на стрілах. Любисток крикнув, цього разу насправді голосно, уп’явся пальцями у боки Ґеральта. Відьмак відчув, як щось тепле стікає йому на зашийок.

— Тримайся! — він схопив поета за лікоть і сильно притиснув його до своєї спини. — Тримайся, Любистку!

— Убили мене! — завив поет, як на вбитого доволі голосно. — Кров’ю стікаю! Помираю!

— Тримайся!

Град стріл з луків та арбалетів, яким засипали одна одну обидві армії і який виявився настільки фатальним для Любистка, одночасно став спасінням. Обстріляні війська закрутилися і втратили розгін, і щілина між фронтами, яка от-от мала зімкнутися, залишалася щілиною досить довго, аби кінь, важко хропучи, виніс обох наїзників з пастки. Ґеральт безжально змусив жеребчика гнати далі, бо хоча рятівний ліс і маячив уже попереду, позаду досі стукотіли копита. Кінь захрипів, спіткнувся, але все ще біг, і, може, вдалося б їм утекти, але Любисток раптом застогнав й обвис у сідлі, сповзаючи на землю. Відьмак мимоволі нап’яв віжки, кінь устав дибки, а вони обидва злетіли на землю поміж низенькими соснами. Поет гепнувся і більше не підіймався, тільки стогнав несамовито. Увесь бік голови й ліва рука його були у крові, що чорно поблискувала у світлі місяця.

За ними із гуркотом, дзвоном і вересками зіткнулися армії. Але попри вирування битви нільфгардська погоня про них не забула. Мчали на них галопом трійко вершників.

Відьмак зірвався, відчуваючи, як повстає у ньому хвиля холодної люті й ненависті. Він стрибнув у бік погоні, відтягуючи увагу вершників від Любистка. Але ні, він не хотів приносити себе у жертву заради друга. Хотів убивати.

Перший вершник, який вихопився уперед, налетів на нього із здійнятою сокирою, але не міг знати, що налітає він на відьмака. Ґеральт без зусилля відскочив від удару, схопив нільфгардця, що схилився у сідлі, за плащ, пальцями другої руки вчепився у його пояс. Сильним ривком стягнув вершника з кульбаки, звалився на нього, придавив. Тільки тепер зрозумів, що в нього немає ніякої зброї. Схопив поваленого за горло, але не міг його придушити, перешкоджав тому залізний ринграф. Нільфгардець сіпнувся, хльоснув його броньованою рукавичкою, проорав щоку. Відьмак навалився усім тілом, намацав біля широкого поясі мізерікорд, вирвав той із піхов. Повалений відчув те і завив. Ґеральт відіпхнув руку зі срібним скорпіоном, що все ще намагалася його бити, підняв стилет для удару.

Нільфгардець каркнув.

Відьмак вбив йому мізерікорд у роззявлений рот. По руків’я.

Коли підвівся, побачив коней без вершників, трупи і загін, що віддалявся у бік битви. Цінтрійці з табору знесли нільфгардську погоню, а поета і тих, хто бився на землі, не помітили у темряві та серед низеньких сосен.

— Любистку! Ти куди отримав? Де стріла?

— У го… голову… Увіткнулася у голову…

— Не мели дурниць! Холера, пощастило тобі… Тільки чиркнуло…

— Стікаю кров’ю…

Ґеральт стягнув кубрак і відірвав рукав від сорочки. Вістря стріли проїхалося Любистку над вухом, залишивши паскудний, аж до скроні, розтин. Поет час від часу притискав до рани тремкі руки й манжети. Очі його були шаленими. Відьмак зрозумів, що перед ним людина, якій уперше у житті завдали болю і рану. Яка вперше у житті побачила власну кров у такій кількості.

— Уставай, — сказав він, нашвидкуруч і абияк обкручуючи голову трубадура рукавом сорочки. — То нічого, Любистку, то просто подряпина… Вставай, мусимо звідси завіятися…

Нічна битва на лугах кипіла, брязкіт заліза, іржання коней і крики набирали силу. Ґеральт швидко схопив двох нільфгардських коней, але потрібним виявився лише один. Любисток зумів устати, але відразу знову важко гепнувся, застогнав, захлипав. Відьмак його підвів, ривком привів до тями, запхав на сідло. Сам сів ззаду й погнав коня. На схід, де вище блідо-голубої смуги світанку, вже видної на небі, висіла найяскравіша зірка сузір’я Семи Кіз.

* * *

— Скоро світатиме, — сказала Мільва, дивлячись не на небо, а на блискучу поверхню річки. — Соми надто вже білорибиць гонять. А від відьмака та Любистка анє слуху, анє духу. Ох, чи нє зірвав би усю справу Регіс…

— Не буди лиха, — буркнув Кагір, поправляючи попругу буро-червоного, якого він знову отримав у своє розпорядження.

— Тьфу-тьфу… Алє ж бо як-то воно отак усе йде… Хто із Цірі тою вашою зіткнеться, то наче голову під сокиру кладе… Нещастя та дівчина приносить… Нещастя і смерть…

— Сплюнь, Мільво.

— Тьфу-тьфу, цур йому та пек… Алє ж холодно, аж трясе мене… І пити хочеться, а у річці біля берега я знову труп гниючий бачила… Брр… Якось млосно мені… Чи не зблюю…

— Тримай, — Кагір подав фляжку. — Напийся. І сядь ближче до мене, зігріємося.

Ще один сом ударив на мілководді у стайку верховодок, та розприснулася поверхнею сріблястим градом. У місячній смузі промайнула летюча миша чи нетопир.

— Хто то може знати, — у задумі пробурмотіла Мільва, притулившись до плеча Кагіра, — шо воно завтра буде? Хто через річку перейде, а хто у землі спочине?

— Буде, що бути має. Жени ті думки.

— Не боїсся?

— Боюся. А ти?

— Мені млосно.

Вони довго мовчали.

— Скажи мені, Кагіре, коли ти із Цірі тією зустрівся?

— Уперше? Три роки тому. Під час битви за Цінтру. Я вивіз її з міста. Знайшов її, оточену пожежею з усіх боків. Їхав я крізь вогонь і дим, тримаючи її в обіймах, а вона й сама була наче полум’я.

— І що?

— Неможливо втримати полум’я у руках.

— Якщо то нє Цірі у Нільфгарді, — сказала вона після довгого мовчання, — то хто тоді?

— Не знаю.

* * *

Дракенборг, реданський форт, перетворений на табір для інтернування ельфів й інших бунтівних елементів, мав свої понурі традиції, створені за три роки його функціонування. Однією з таких традицій було вішання на світанку. Другою було збирати приречених на смерть у великій спільній камері, звідки із першим промінням сонця їх відправляли під шибеницю.

Приречених збирали у камері по кільканадцять, а щоранку вішали двох, трьох, інколи — чотирьох. Інші чекали