Читати книгу - "У лісі-лісі темному"

сил у ліжку, а її очі повільно рухаються під заплющеними повіками.

Джеймс у калюжі крові.

Раптом відчуваю той запах — запах різника з липкими від крові руками, моя піжама, калюжі на підлозі.

Стягую простирадла і встаю. Йду до ванної кімнати, обливаю обличчя водою, щоби змити сморід крові й нав’язливі спогади. Однак те, що прагну пригадати, на думку не спадає. Невже могла… Невже я могла відправити ті кляті повідомлення, а потім поховати спогади разом із подіями в машині?

Кому довіряти, якщо я сама собі не довіряю?

Ховаю обличчя в долонях, стою і розглядаю себе в дзеркалі під яскравим сяйвом флуоресцентної лампи. Синці й досі видніються під очима, але починають сходити. Мої очі запали, виглядаю, наче після жовтяниці. Темні плями в западинах біля перенісся та під очима. Проте я більше не схожа на виродка. Якби мала тональний крем, синці можна й замазати, але я цього не робитиму. Навіть на думку не спадало попросити про це Ніну.

Виглядаю змарнілою та старою. На обличчі сліди від жорсткої лікарняної білизни.

Розмірковую, длубаюся в собі. А там майже десять років живе шістнадцятилітня дитина. У мене й досі довге волосся, ловлю себе на думці, що в моменти напруженості й нині прибираю його назад. От лишень волосся більше нема.

Мені дозволять побачити його тіло?

Тремчу, проводжу мокрою рукою по закудланому волоссю, витираю долоні сірими спортивними штанами.

Повертаюся й виходжу з ванної.

У палаті мене збивають із пантелику зміни. Спочатку не знаю, що саме: книжка й досі на ліжку, капці під ним. Напівзаповнений глечик з водою на шафці, історія хвороби й досі криво стирчить на бильці в ногах ліжка.

Потім помічаю. Охоронця нема.

Йду до дверей, зазираю в переплетене дротом віконце. Стілець на місці. Горнятко з чаєм потроху парує. Але охоронця нема.

Невеличкий струмінь адреналіну пронизує мене, здіймаючи дибки волосся на потилиці. Тіло знає, що збираюся зробити, перш ніж мозок пошле сигнал. Пальці намацують капці, я взуваюся, руки застібають ґудзики Ніниного кардигана. Нарешті тягнуся за десятифунтовими банкнотами, що й досі лежать згорнутими в шухлядці шафи.

Серце гупає як скажене, коли натискаю на дверну ручку, чекаю миті, коли пролунає різке: «Стояти!» або поцікавиться медсестра: «Із тобою все гаразд, серденько?».

Але ніхто нічого не каже.

Виходжу з кімнати в коридор, минаю кілька палат, ноги в ляпанцях вистукують ляп, ляп, ляп по лінолеумовій підлозі.

Минаю кімнату медсестр — жодної душі. У крихітній кімнатці сидить медсестра, вона повернулася спиною до скляної стіни й працює з паперами.

Ляп, ляп, ляп. Крізь подвійні двері виходжу в головний коридор, там повітря менше просотане медикаментами, витає запах їжі з кухні в кінці коридору. Пришвидшуюся. Переді мною виринає знак «Вихід», що підказує, де повернути.

За рогом серце мало не розривається. Поліціянт стоїть одразу біля чоловічої вбиральні і щось бурмоче по рації. Кілька секунд вагаюся. Я мало не повертаю хвоста й не мчу назад до палати, перш ніж мою відсутність помітять.

Але я зостаюся. Заспокоююся й проходжу повз нього — ляп, ляп, ляп, — а серце відбиває — бам, бам, бам — у ритм крокам. Він навіть не глянув на мене.

— Роджере, — чую його прохання. — Зроби копію.

Потім повертає за ріг і зникає.

Я йду собі далі, не занадто швидко, але й не надто повільно. Безсумнівно, хтось же мене зупинить? Звісно, не можна ж ось так висковзнути з лікарні?

Ще один знак «Вихід» висить у коридорі між палатами. Я майже поряд. І ось біля останніх дверей до ліфтового майданчика я бачу щось, когось крізь вузьку скляну шибку.

Це Ламарр.

Повітря застряє в горлі, не роздумуючи, ховаюся у відокремленій сусідній палаті, молюся, щоб її мешканець спав.

Штори навколо ліжка завішені, проте я крадькома загортаюся ними. Стою, серце стугонить як скажене, чекаю і слухаю. Двері головної палати відчиняються, потім зачиняються. Я чую її кроки — цок, цок, цок, цок — по лінолеуму. Біля кімнати медперсоналу, що майже напроти палати, де я ховаюся, кроки зупиняються. Мої руки тремтять і чекають, що зараз штори розсунуть і мене знайдуть.

Вона щось ввічливо пояснює старшій зміни, я чую — цок, цок, цок, цок — звук її підборів у коридорі, десь неподалік від вбиральні та моєї палати.

Слава Господові, слава, слава Йому.

Слабкі ноги тремтять від полегшення, здається, що зараз впаду. Але я не можу. Я мушу звідси вибратися, перш ніж вона зайде до палати і зрозуміє, що мене нема. Раптово шкодую, що не намостила подушок й не завісила вікно.

Хапаю ротом кілька разів повітря, намагаючись угамувати нерви, повертаюся, щоб вибачитися перед пацієнтом.

А потім бачу того, хто лежить у ліжку, серце мало не зупиняється.

Це Клер.

Клер лежить із заплющеними очима, їй дісталося ще гірш, ніж мені. До неї приєднано більше приладів, велика кількість дротів стирчить з-під простирадл.

Боже милостивий. Ой лишенько, Клер.

Якусь мить, хоча й розумію, що це божевілля, не можу стриматися. Руки тягнуться до її обличчя й прибирають пасмо волосся з її губ. Очі Клер бігають метушливо під повіками, я затамовую дихання. Напруженість трохи спадає, вона занурюється у свій попередній стан — сон? Кому? Я поривчасто зітхаю.

— Клер, — м’яко їй шепочу, щоб ніхто не міг розчути, проте, можливо, ці слова долинуть до неї крізь сон. — Клер, це я, Нора. Присягаюся, я дізнаюся правду. Я докопаюся до того, що трапилося. Обіцяю.

Хочу взяти її руку, хочу поцілувати і сказати, що мені страшенно шкода цих років мовчання.

Хочу сказати, що спробувала би порадіти за неї та Джеймса. Що я дала б їм своє благословення. Мені лише потрібен був час, щоб звикнути.

Але слова губляться. Мені бракує сміливості доторкнутися. Не смію чіпати дроти, що пильнують її сон.

— Будь ласка, Клер, — шепочу. — Будь ласка, одужуй. Будь ласка, прокидайся.

Але вона мовчить. Зіниці рухаються під повіками, згадую Фло під час сеансу, яка сліпо шукала щось, те, що жоден із нас не міг побачити.

Мені здається — серце більше не витримає.

Але шляхів до відступу нема. Мене можуть зараз розшукувати.

Обережно, крадькома я визираю з-за шторок. Коридор пустий, жодної живої душі в кімнаті медперсоналу. Усі заклопотані пацієнтами, старша медсестра зникла також.

Вислизаю, зашторюю за собою і майже щодуху мчу до дверей наприкінці палати, вириваюся до ліфтового майданчика.

Натискаю на кнопку п’ять, десять, п’ятнадцять разів, тисну знову і знову, ніби від цього ліфт приїде швидше.

Потім чую різкий звук та