Читати книгу - "Процес"

процес триває дуже довго, але той досвід куплено дорогою ціною. Вигляд купця раптом став К. нестерпний.

– Поклади його в ліжко! – гримнув він на Лені, що, здається, зовсім не розуміла його. А сам К. уже хотів іти до адвоката, щоб завдяки своїй відмові спекатись не тільки адвоката, а й Лені та купця. Та він іще не дійшов до дверей, як купець заговорив до нього тихим голосом:

– Пане прокуристе, – К. сердито обернувся до нього. – Ви забули про свою обіцянку, – нагадав купець і благально підвівся назустріч К. – Ви мали сповістити мені якусь таємницю.

– Справді, – схаменувся К. і шмагонув очима й Лені, що пильно дивилась на нього. – Так ось слухайте. А втім, це вже майже не таємниця. Я йду зараз до адвоката, аби відмовитись від нього.

– Він зрікається адвоката! – крикнув купець, зіскочив зі стільця і, піднявши руки, забігав по кухні. – Він зрікається адвоката! – Лені вже хотіла накинутись на K., але купець заступив їй дорогу, дівчина обома кулаками вдарила йому в груди. З кулаками наготові вона метнулася за К., але той мав велику перевагу. Коли Лені наздогнала його, він був уже в адвокатовій кімнаті. К. майже причинив за собою двері, але Лені, пхнувши ногою половинку дверей, схопила К. за руку й намагалася витягти його. Проте К. так міцно стис їй зап’ясток, що вона, зойкнувши, мусила пустити його руку. Зайти до кімнати Лені вже не наважувалась, але К. однаково замкнув двері на ключ.

– А я вже зачекався вас, – проказав адвокат з ліжка, кладучи документ, який він читав при свічці, на тумбочку й надягаючи окуляри, щоб краще бачити клієнта. А К. замість вибачитись сказав:

– Я скоро піду назад.

Адвокат, не дочекавшись вибачення, пустив слова К. повз вуха й говорив далі:

– Наступного разу такої пізньої години я вас уже не прийматиму.

– Це відповідає моїм бажанням, – буркнув К.

Адвокат спантеличено подививсь на нього.

– Сідайте, – запросив він.

– Якщо така ваша ласка, – мовив К., присунув стільця до тумбочки й сів.

– Мені здається, наче ви двері закрили на замок, – сказав адвокат.

– Так, я замкнувся від Лені. – К. мав намір нікого не щадити. Проте адвокат поцікавився:

– Що, знову приставала?

– Приставала? – перепитав К.

– Атож, – засміявсь адвокат і від сміху закашлявся, а відкашлявшись, потім сміявся знову. – Хіба ви не помітили, яка вона настирлива? – запитав він і ляснув К. по руці, якою той з неуважності зіперся на тумбочку, а тепер хутко прибрав її. – Не дуже цим переймайтеся, – порадив адвокат, бо К. і далі мовчав, – так буде краще. А мені, певне, треба ще й вибачитись перед вами. В Лені є одна особливість, яку я, зрештою, давно вже простив їй і про яку я б і не згадував, якби ви тепер не замкнули двері. Цю особливість я мав би пояснити принаймні вам, але ви дивитесь на мене так приголомшено, що я одразу й поясню; вона полягає в тому, що більшість звинувачених видаються Лені гарненькими. Вона чіпляється геть до всіх, любить усіх, але, здається, всі вони також її люблять; аби часом розважити мене, вона, як я дозволю, розповідає мені про них. Я цьому всьому навіть не дуже дивуюсь, хоча ви, мабуть, просто вражені. Коли дивитись як слід, звинувачені часто і справді дуже гарні. Це, хай там як, якийсь дивовижний і певною мірою суто природний феномен. Не слід, звичайно, гадати, ніби внаслідок звинувачення зовнішність звинуваченого набуває виразних, конкретно визначених змін. Тут не так, як в інших судових справах: адже людина здебільшого не міняє свого способу життя і процес, коли є добрий адвокат, що захищатиме, не заважає їй. А проте ті, хто вже має досвід, спроможні серед велелюдної юрби розпізнати звинувачених – усіх до одного. «Як саме?» – запитаєте ви. Моя відповідь не задовольнить вас. Звинувачені просто найгарніші. Проте не злочин надає їм краси: адже – я мушу принаймні говорити як адвокат – не всі з них винні, і не заслужене покарання робить їх гарними, бо карають не кожного, – краси їм надають тільки оті величні процеси, з якими вони пов’язані. А втім, і серед гарних трапляються ще й напрочуд гарні. Проте гарні всі, навіть Блок, цей злиденний хробак.

Коли адвокат скінчив мову, К. уже остаточно оговтався і навіть покивував головою, слухаючи останні слова, бо й цього разу підтвердилася його давня думка: якимись загальними теревенями, нітрохи не пов’язаними зі справою, адвокат щоразу намагався відвернути його увагу від головного питання: що, власне, він зробив задля свого клієнта. Адвокат, щоправда, помітив, що К. цього разу опирається йому дужче, ніж завжди, і через те замовк, даючи змогу говорити К., а що той мовчав, запитав сам:

– Ви сьогодні прийшли до мене з якимсь певним наміром?

– Так, – відповів К. і трохи затулив рукою свічку, щоб краще бачити адвоката, – я хочу вам сказати, що надалі я відмовляюсь від ваших послуг як адвоката.

– Чи я правильно зрозумів вас? – сполошився адвокат, наполовину підводячись у ліжку й зіпершись рукою на подушку.

– Моя постанова остаточна, – підтвердив К., що випроставсь на стільці й був, здається, готовий до всяких несподіванок.

– Що ж, цей план теж можна обговорити, – мовив перегодом адвокат.

– Це вже не план, – наполягав К.

– Може, й так, – погодивсь адвокат, – але нам краще не квапитись. – Він ужив займенника «нам», немов не мав наміру відпускати К. і хотів, якщо вже не можна бути юридичним представником, залишитись принаймні дорадником.

– А я й не кваплюся, – заперечив К., поволі підводячись і стаючи позаду свого стільця, – я все добре обміркував, хіба, може, трохи забарився. Вороття вже нема.

– Тоді дозвольте мені сказати лише кілька слів, – попросив адвокат, відгортаючи перину й сідаючи на край ліжка. Його голі, вкриті сивим волоссям ноги тремтіли від холоду. Він попросив К. принести йому з канапи ковдру.

К. приніс і сказав:

– Ви даремно переохолоджуєтесь.

– Причина досить поважна, – сказав адвокат, закутуючи тулуб у перину й накриваючи ноги ковдрою. – Ваш дядько – мій друг, та й ви, щиро признаюся, з часом теж полюбилися мені. Чого б я тут мав соромитись? – Ці зворушливі слова старого чоловіка були дуже прикрі для К., бо примушували його докладно все пояснити, а пояснень йому хотілось уникнути, крім того, як він сам собі признавався, вони спантеличували його, хоча, зрештою, ніколи б не спонукали відмовитись від уже ухваленого наміру.

– Я дякую вам за ваші дружні почуття, – промовив він, – й визнаю, що ви скількимога переймались моєю справою, робили все, що, по-вашому,