Читати книгу - "Соловей"

більш ніж на кілька метрів від людини попереду, він міг би назавжди загубитися в цій холодній темряві. Відстати на кілька кроків означало померти.

Зойкнувши, попереду Ізабель хтось упав. Вона підбігла й побачила одного з канадських льотчиків на колінах. Він сильно хрипів, а його вуса обледеніли.

— Більше немає сил, красуне, — сказав він, намагаючись усміхнутися.

Ізабель сіла поруч й одразу ще гостріше відчула холод.

— Ти Тедді, правильно?

— Так. Слухай, я труп. Просто йди собі далі.

— Тедді, у тебе є в Канаді дружина чи дівчина?

Вона не бачила його обличчя, але почула, як він зітхнув.

— Ти нечесно граєш, красуне.

— Немає ніякої чесності, коли йдеться про життя та смерть, Тедді. Як її звуть?

— Еліс.

— Вставай заради Еліс, Тедді.

Ізабель відчула, як він знову рухається і починає підводитись. Вона дозволила йому спертися на неї.

— Гаразд, — сказав він.

Дівчина відпустила його й почула, як він іде далі.

Вона важко зітхнула й затремтіла. Від голоду болів шлунок. Їй так хотілося хоч ненадовго зупинитися. Натомість вона повернулася в тому напрямку, у якому рухалися чоловіки, і попленталась далі. Її думки знову почали розпливатися. Усе, про що вона могла думати, — лише про кожен наступний крок.

Незадовго до світанку сніг перетворився на дощ, від якого їхні вовняні пальта наскрізь промокли й значно поважчали. Ізабель заледве помітила, що вони почали спускатися вниз. Єдина різниця полягала в тому, що чоловіки частіше падали, ковзаючи на мокрих скелях і злітаючи перевертом униз по кам’янистому гірському схилу. Їй залишалося лише спостерігати й допомагати їм підводитися, коли вони нарешті збиралися із силами. Видимість була така погана, що вони постійно боялися загубити один одного чи збитися зі стежки.

На світанку Едуардо зупинився та вказав на печеру, що заховалася на схилі гори. Чоловіки зайшли всередину і повсідалися, витягнувши ноги. Ізабель чула, як вони відкривають рюкзаки й роздивляються залишки їжі. Десь углибині печери пробігла тварина, дряпаючи кігтями по втоптаній землі.

Ізабель теж зайшла всередину. Звідусіль навколо стирчало коріння. Едуардо нахилився й запалив невеличке багаття з моху, який він вранці зібрав та запхав за пояс.

— Їжте та спіть, — сказав він, коли маленький вогник затанцював. — Завтра ми зробимо останній ривок.

Він дістав свій бурдюк, зробив кілька ковтків і вийшов із печери.

Ізабель і чоловіки були такими втомленими, що навіть тріскіт сирої деревини, який нагадував постріли, не викликав у них жодної реакції. Ізабель сіла біля МакЛіша і втомлено схилилася на нього.

— Ти дивовижна, — сказав він тихо.

— Кажуть, я не вмію приймати розумні рішення. Можливо, це непоганий доказ.

Вона тремтіла від холоду чи виснаження.

— Дурненька, але смілива, — сказав він, усміхаючись.

Ізабель була йому вдячна за розмову.

— Я така.

— Я так і не подякував тобі як слід… за те, що врятувала мене.

— Не думаю, що я вже врятувала тебе, Торренсе.

— Зви мене Торрі, — сказав він. — Так мене кличуть друзі.

Він сказав ще щось, здається про дівчину, яка чекає на нього в Іпсвічі, але вона вже не чула.

Коли вона прокинулася, ішов дощ.

— Дідько, — мовив один із чоловіків. — Як же там гидко.

Едуардо стояв біля печери, широко розставивши свої міцні ноги. Його обличчя та волосся були мокрі від дощу, але він, здавалося, цього не помічав. Позаду нього була суцільна темрява.

Льотчики відкрили рюкзаки. Їм уже не треба було казати, коли час їсти: вони знали розпорядок. Коли зупиняєшся, пий, їж та спи. Коли тебе будять, їж, пий і підводься, хай як тобі болить.

Чоловіки підводилися зі стогонами. Хтось лаявся. Ніч була дощова, а місяць заховався і кругом була суцільна темрява.

Вони перейшли вершину — на висоті майже тисячу метрів, де вони провели попередню ніч — і вже були на півдорозі до підніжжя, але погода дедалі погіршувалася.

Коли Ізабель вийшла з печери, мокрі гілки вдарили її в обличчя. Відкинувши їх, дівчина попрямувала далі. Її ціпок глухо стукав у такт кожного її кроку. Дощ зробив сланцевий ґрунт ковзким, наче лід, і стікав по рівчаках разом із ним. Ізабель чула, як попереду бубонять чоловіки. Мозолі на її ногах завдавали сильного болю. Устигати за Едуардо було неймовірно складно. Його ніщо не могло зупинити чи змусити рухатися повільніше, тож льотчикам залишалося одне — не відставати.

— Дивіться! — вигукнув хтось.

Десь далеко блимнуло світло. Білі цятки прорізали темряву.

— Іспанія, — сказав Едуардо.

Це видовище збадьорило подорожніх. Вони продовжили свій шлях, стукаючи палицями й упевненіше відчуваючи ґрунт під ногами, адже ландшафт поступово вирівнювався.

Скільки минуло годин? П’ять? Шість? Ізабель не знала. Але достатньо, щоб ноги, як і поперек, почали страшенно боліти. Вона постійно випльовувала дощ і витирала очі, а порожнеча в її шлунку була, мов скажений звір. Спускаючись униз звивистою стежиною, дівчина побачила, як на обрії займається бліде денне світло, як його розтинає лавандовий промінь, а тоді небо починає вигравати рожевим і жовтим сяйвом. Ноги боліли так сильно, що вона стиснула зуби, аби стримати крик.

Коли сутінки спустилися вчетверте, Ізабель цілковито втратила відчуття часу й простору. Вона не знала, де вони та скільки ще триватиме ця агонія. Усі її думки злилися в одну, яка пробивалася крізь її підсвідомість із кожним болісним кроком. Консульство, консульство, консульство.

— Стійте, — сказав Едуардо, піднявши руку.

Ізабель наштовхнулася на МакЛіша. Його щоки розчервонілися від холоду, губи потріскалися, а дихання було важке.

Неподалік від зеленого схилу вона побачила патруль солдатів у світло-зеленій формі.

Її першою думкою було: «Ми в Іспанії», — а тоді Едуардо штовхнув їх за дерева.

Там вони просиділи досить довго, перш ніж рушити далі.

За кілька годин Ізабель почула шум води. Коли вони підійшли до річки, цей звук заглушив усе навколо.

Нарешті Едуардо зупинився і зібрав чоловіків навколо себе. Він стояв у брудній калюжі. Його еспадрильї зникли під шаром багна. За ним виднілися сірі гранітні скелі, на яких, попри всі закони гравітації, росли довгі й тонкі дерева. Навколо величезних валунів то тут, то там стирчали кущі.

— Ховатимемося тут до ночі, — пояснив Едуардо. — За тим хребтом річка Бідасоа. На іншому її березі — Іспанія. Ми вже близько, але це ще нічого не означає. Між річкою і вашою свободою сновигають патрулі із собаками. Вони стрілятимуть в усе, що рухається. Тож завмріть.

Ізабель дивилась, як Едуардо кудись іде. Коли він зник, вони сіли перепочити, розташувавшись за гігантськими каменями, що були захищені зваленими деревами.

Годинами їх заливав дощ, перетворюючи багно на справжнє болото. Ізабель тремтіла, притиснувши коліна до грудей і заплющивши