Читати книгу - "Сон кельта"

Переїзд від Іквітоса до «Чоррери», столиці величезної території між річками Напо й Какета, де здійснювала свої операції Перуанська Амазонська компанія під керівництвом Хуліо Сесара Арани, тривала вісім днів у спеку, під хмарами москітів, на тлі нудьги, монотонного краєвиду та одноманітного гуркоту й шуму. Корабель спустився по Амазонці, ширина якої починаючи від Іквітоса збільшувалася, аж поки її береги стали невидимими, річка перетнула кордон Бразилії в Табатінґа, потім продовжила свій плин до Ваварі, а біля Іґварапарани повернулася на територію Перу. На цій ділянці береги знову наблизилися один до одного, й іноді ліани та віти дуже високих дерев нависали над палубою корабля. Між деревами літали, кружляючи, галасливі зграї папуг, а на окремих острівцях стовбичили, тримаючись на одній нозі, обережні рожеві чаплі, коричневі панцирі черепах здавалися під водою світлішими, а іноді виднілася втикана шпичаками спина каймана, що спав у багнюці на березі, не звертаючи уваги на постріли з рушниць та револьверів, що обсипали його кулями з палуби корабля.

Роджер Кейсмент провів більшу частину подорожі, впорядковуючи свої записи та зошити з Іквітоса і складаючи план роботи на ті дні, які вони перебуватимуть у володіннях Хуліо Арани. Згідно з інструкціями Форін-Офісу, він мав допитувати лише барбадосців, що працювали на станціях, бо вони були британськими громадянами, й не чіпати перуанських службовців та службовців інших національностей, щоб не ображати вразливість перуанського уряду. Але він не мав наміру дотримуватися цих обмежень. Його розслідування залишиться кривим, одноруким і кульгавим, якщо він не здобуде також інформацію від начальників станцій, від їхніх «хлопців» або «розумників» — тобто індіанців, навчених іспанської мови, яким доручали стежити за роботою та застосуванням покарань, — і від самих тубільців. Лише в такий спосіб він зможе здобути повну інформацію про те, як саме Компанія Хуліо Арани порушує закони та етику у своїх взаєминах з аборигенами.

В Іквітосі Пабло Сумаета повідомив членів Комісії, що, згідно з інструкціями Арани, Компанія послала попереду в Путумайо одного зі своїх головних начальників, сеньйора Хуана Тісона, щоб він їх прийняв і допоміг у їхніх пересуваннях та в їхній роботі. Члени Комісії відразу запідозрили, що справжня причина поїздки Тісона в Путумайо — приховати сліди зловживань і показати їм прикрашену картину реальності.

Вони дісталися до «Чоррери» в середині дня 22 вересня 1910 року. Назва місцевості пояснювалася бурхливими потоками та водоспадами, спричиненими крутим звуженням русла річки, шумним і величним видовищем шумовиння, вологими й відполірованими скелями, які уривають одноманітну картину, де котить свої води Іґварапарана, притока, на берегах якої стояло головне управління Перуанської Амазонської компанії. Щоб добутися від пристані до офісних і житлових будівель «Чоррери», треба було подолати крутий схил, обліплений глиною та зарослий будяками. Чоботи подорожніх грузли в багнюці, і, щоб не впасти, їм іноді доводилося спиратися на індіанських возіїв, які спустилися до них зі своїми підводами. Вітаючи тих, хто прийшов їм на допомогу, Роджер із легким тремтінням переконався в тому, що кожен із двох або чотирьох напівголих тубільців, які вантажили їхні мішки та пакунки або з цікавістю спостерігали за ними з берега, ляпаючи долонями по своїх відкритих руках, щоб відігнати чи вбити москітів, мали на плечах, сідницях і стегнах шрами, які могли там з’явитися лише від ударів батогом. Конго, атож, Конго було повсюди.

Хуан Тісон був високим чоловіком, у білому одязі, з аристократичними манерами, дуже чемними, достатньо добре розмовляв англійською мовою, щоб із ним можна було порозумітися. Він, певно, досяг п’ятдесятирічного віку, і його можна було пізнати на відстані кілометрів п’яти — таким чисто поголеним було його обличчя, такими акуратними, елегантно підстриженими були вуса, руки з довгими тонкими пальцями та його костюм, який тепер перебував вочевидь не у своїй стихії, бо висів на плечах чоловіка, призначеного для контори, салонів та міста. Він привітав їх із приїздом англійською та іспанською мовами й відрекомендував чоловікові, який його супроводжував й одне ім’я якого розбудило в Роджері Кейсментові огиду: Віктор Маседо, начальник «Чоррери». Він навіть не визнав за потрібне не потрапляти їм на очі. У статтях Салданьї Рока та Гарденберга, надрукованих у лондонському журналі «Труте», він був описаний як один із найкровожерливіших заступників Арани в Путумайо.

Поки вони дерлися вгору по крутому березі, Роджер оглядав його. Той був чоловіком невизначеного віку, кремезний, радше низький, аніж високий, такий собі чоловік з білою шкірою, але з певними східними рисами обличчя — тубільним приплющеним носом, товстими, завжди відкритими губами, з-поза яких виглядали два чи три золоті зуби, жорстким виразом людини, призвичаєної терпіти негоду. На відміну від тих, хто щойно прибув, він не знав труднощів, підіймаючись по схилу. Його погляд був скошений убік, так ніби дивлячись на людей, він намагався уникнути яскравого сонця або боявся зазирнути їм у вічі. Тісон не мав зброї, але у Віктора Маседо висів на ремені штанів револьвер.

На дуже широкій галявині стояли дерев’яні будівлі на палях — товстих стовбурах дерев — або на колонах із цементу з верандами на другому поверсі, найбільші були накриті цинковою бляхою, а менші — пальмовим листям. Тісон розповідав їм про призначення будівель, водночас показуючи на них пальцем: «Он там — контори. А там — склади каучуку. А он у тому будинку оселитеся ви», — але Роджер майже його не чув. Він спостерігав за групами аборигенів, наполовину або цілком голих, які дивилися на них із байдужістю або взагалі уникали дивитися: хирляві чоловіки, жінки й діти, деякі з розмальованими обличчями та грудьми, з тонкими, наче палички, ногами, блідою, жовтою шкірою, а іноді з надрізаними вухами та губами, що нагадало йому африканських тубільців. Але тут не було негрів. Ті кілька мулатів і темношкірих, яких він побачив, були в штанях і чоботях і, безперечно, належали до вихідців із Барбадосу. Він нарахував їх четверо. «Хлопців» і «розумників» він упізнав відразу, бо хоч вони й були босими індіанцями, вони стригли собі волосся, причісувалися, як «християни», а також одягали штани та сорочки й носили за поясом палиці й канчуки.

Тим часом як іншим членам Комісії мали надати кімнатки на двох, Роджер Кейсмент мав привілей, що його оселять самого-одного. То була зовсім невеличка кімнатка з гамаком замість ліжка й меблею, яка водночас могла правити й за скриню, і за письмовий стіл. Над невеличким столиком він побачив умивальник і дзеркало, там-таки стояв глек із водою. Йому повідомили, що на першому поверсі, біля входу, був септичний колодязь і душ. Щойно Роджер улаштувався й