Читати книгу - "Бот. Ґуаякільський парадокс"

це не психоістота знайшла спосіб прорватися в їхні голови, обходячи мозкові плати. Мізки всіх тих еквадорців кишать наноагентами. А «NGF Lab» — це єдине місце у світі, де можливо виробити достатню кількість нанороботів, щоб заразити стільки народу.

— Комплекс знищено, — тоном вихователя в дитсадку, який пояснює чотирирічному дітлахові, чому не можна виймати ложкою око своєму трирічному братику, взявся втовкмачувати Ріно. — І тобі це відомо не гірше за мене, фелла. На місці «NGF Lab» — згарище. Від лабораторій навіть фундаментів не залишилося.

Тимур знову побачив, як із-поміж дрібних уламків, піску та пилу з’явилося чорне, наче в шахтаря, обличчя Лаури. Вона була живою, але заледве притомною і без їхньої допомоги навряд чи вишпорталася б із-під завалу.

(…від лабораторій навіть фундаментів не залишилося…)

Але ж вона вціліла. Лаура ж уціліла тоді.

Нечіткий здогад промайнув у голові.

— У тебе є гроші на три квитки до Антофагасти? — запитав він француженку.

Лаура торкнулася пальцями носа, потім — брови.

— Так. Звісно. Це ж поряд.

Не так щоб дуже поряд, але ближче, ніж Європа чи Південна Африка. Значно ближче.

— Тоді пропоную проголосувати. Ріно має рацію: в Ґуаякілі нам більше немає чого робити, але я хочу полетіти до Чилі. Повернутися в Атакаму.

— Я проти, — просто сказав Ріно.

— О’кей, — кивнув Тимур і подивився на Лауру: — А ти? Твоє слово вирішальне.

Психіатр не зрозуміла мотивів українця:

— Що змінилося за сьогодні? Впродовж минулих трьох діб ти нам мізки виносив, проклинаючи за те, що ми з Ріно притягли тебе до Еквадору.

— Я й зараз проклинаю. Але… — Тимур замислився. Йому було непросто пояснити. У голові все булькало та вирувало, наче в казані: напис на стіні, малюнки «сутінкових», два гелікоптери, з яких солдати розстрілюють натовп на подвір’ї Інституту неврології (натовп, у якому, напевно, знаходилися незаражені), та Лаура, що вилазить з-під уламків «NGF Lab». — Вони малюють Атакаму, лабораторії, яких ніколи не бачили.

Лаура ледь руками не сплеснула:

— Ще кілька годин тому ти казав, що це просто ілюстрації, які нічого не означають! І ти хочеш, щоб ми полетіли в Атакаму через те, що «сутінкові» зображують комплекс, якого давно немає? Тимуре, малюнки дають змогу довести напевно лиш одне: у головах «сутінкових» засіла психоістота, вона із незрозумілих нам причин прагне повернутися в Атакаму, та я сумніваюсь, що це їй допоможе. Воно і тебе кликало, але ти не допоможеш цій примарі, навіть якби згодився.

Тимур знизав плечима:

— Я не наполягаю. І не стверджую, що в Чилі ми знайдемо панацею від ґуаякільської проблеми. Я тільки припускаю, що в Атакамі зосталося щось таке, що пояснить усе та дозволить зрозуміти, із чого ця проблема виникла. Останнє слово за тобою.

Лаура жувала нижню губу. Вона не бачила сенсу в поїздці до Чилі, бо вважала, що це лише марнування часу. Водночас психіатр не мала вибору: їм трьом потрібно дати драла з Еквадору. До Європи вони точно не долетять, грошей у неї якраз на переліт до Чилі. Тимур, сам того не усвідомлюючи, запропонував їй спосіб бодай і не вирішити, то хоча б відкласти вирішення цього питання. Що вони робитимуть в Атакамі та як добиратимуться звідти додому, жінка не уявляла, не хотіла навіть замислюватись над цим, значно важливішим завданням було вшитися з цього клятого міста.

— Ми летимо в Атакаму.

Тимур, очікуючи на заперечення, перевів погляд на Ріно Ґроббелаара. Ґевал тільки здвигнув бровами. Він, як і Лаура, не бачив сенсу в поїздці до згарища на місці «NGF Lab», водночас південноафриканцю не важило, куди летіти, аби тільки вислизнути з Ґуаякіля.

Господиня хостелу запросила до вечері. Впоравшись із яєчнею та напившись чаю, Тимур, Лаура та Ріно повернулися до своєї кімнати. Лаура Дюпре взялася за планшет.

Атакама виявилась не так уже й поряд, як спочатку здалося. Лабораторний комплекс «NGF Lab» було зведено в безлюдній пустелі за сорок кілометрів на південь від селища Сан-Педро-де-Атакама[61]. Найближче до Сан-Педро місто з аеропортом — це Антофагаста, столиця провінції Ель-Лоа. На жаль, прямих рейсів із Ґуаякіля до Антофагасти не було в природі. Лаурі довелося бронювати переліт до Сантьяго, чилійської столиці, яка знаходиться на одну тисячу сто кілометрів південніше від Антофагасти, а вже звідти добирати рейс до Антофагасти, щоб прямувати знову на північ. У результаті вони пролітали зайві дві тисячі кілометрів, однак інших варіантів не знайшлося.

Жінці пощастило: на рейс LA359 авіакомпанії «LAN Chile» з Ґуаякіля до Сантьяго залишалося якраз три вільні місця. Літак вилітав з аеропорту Хосе Хоакіна де Ольмедо о 9:20 і прибував до столиці Чилі о 16:15 за місцевим часом. О 17:35 в аеропорту Артуро Меріно Бенітеса вони пересідали на рейс LA138 до Антофагасти. Загалом три квитки обійшлися у 2064 євро.

— Звідти як добиратимемося? — запитав ґевал. 2009-го всіх, хто приїжджав на роботу до «NGF Lab», зустрічали в аеропорту Антофагасти, після чого навпростець через пустелю везли до комплексу.

На рахунку Лаури Дюпре ще було трохи більше ніж одна тисяча чотириста євро.

— Орендуємо машину в Антофагасті. Поїдемо до Калами[62], звіди — до Сан-Педро, а далі…

Ріно кивнув:

— Далі я знайду.

Владнавши питання з квитками, Лаура домовилася з господинею «Dreamkapture hostal» про те, щоб їх підкинули до аеропорту. Еквадорка пообіцяла, що о сьомій ранку машина чекатиме на них перед воротами хостелу.

О другій ночі Лаура та Тимур нарешті лягли спати. Лаура заснула відразу, а Тимур ще довго лежав, заплющивши очі, та слухав, як преподобний Ріно Ґроббелаар, стоячи навколішки біля ліжка, добрих півгодини просив у Господа прощення за все, що наговорив і накоїв протягом такого довгого та напрочуд паскудного вчорашнього дня.

XLIV

Середа, 21 січня, 07:17 (UTC –5)

Ґуаякіль, Еквадор

Після 21 січня про Криваву П’ятницю в Еквадорі більше не згадували. Якщо хтось і згадував, то лише із сумно-іронічним підтекстом, мовляв, а пам’ятаєте, як усе починалося: п’ятниця, 9 січня, всього лише 83 смерті…

Ріно Ґроббелаар прокинувся за п’ять до шостої і відразу розбудив Тимура та Лауру. Вони поснідали, зібрали речі, а потім стали чекати на таксі.

Водій запізнився на десять хвилин і скаржився, що в місті тепер блокпостів більше, ніж будинків. О чверть на восьму Тимур, Ріно та Лаура попрощалися з господинею хостелу, повантажилися в машину та вирушили до аеропорту. У мирний час вони доїхали б до термінала за п’ять хвилин, однак того ранку вже о 7:17 таксі зупинили військові.

Блокпост — безладне нагромадження машин, залізобетонних блоків і колючого