Читати книгу - "Бот. Ґуаякільський парадокс"

дроту — ліпився на перехресті авеню Франциско де Орельяни та вулиці Аугустина Фрейре Ікаси. Сержант еквадорської армії забрав паспорти Ріно, Тимура та Лаури, після чого наказав усім, зокрема й шоферу, вийти з машини. Поки двоє рядових перевіряли автомобіль і вміст багажника, закріплений за постом медичний працівник (на вигляд студент інституту, щонайбільше — інтерн, можливо, навіть з Інституту неврології) електронним термометром вимірював температуру пасажирів і водія, а також, підсвічуючи спеціальним ліхтариком, вивчав їхні очі. Під час перевірки двоє солдатів тримали автоматичні гвинтівки напоготові, безцеремонно навівши дула на групу цивільних, готові за найменших ознак непокори відкрити вогонь на ураження. Солдати та медик виглядали наелектризованими, стомленими та злими.

Зі сходу до перехрестя авеню Франциско де Орельяни та вулиці Аугустина Фрейре підступає двоповерховий житловий будинок, частина вікон якого виходить на дорогу. Біля одного з тих вікон, наполовину сховавшись за шторою, стояла п’ятнадцятирічна Б’янка де ла Торре — боса, у брудному платті, із розпатланим волоссям і блискучим від жиру волоссям. Дівчина стовбичила там давно — відтоді, як учора після обіду військові пригнали на перехрестя бронетранспортери та вантажівку з бетонними блоками та почали споруджувати блокпост, — і не відлучалася ні на секунду. Б’янка двадцять годин нічого не їла та не пила, спускала сечу собі просто під ноги і бездумно тупилася в автомобілі, що проминали блокпост. Дівчина дванадцятий день жила сама, тож у квартирі не виявилося нікого, хто міг би здивуватися з її поведінки. Батьки Б’янки зникли під час подій Кривавої П’ятниці: тата зарізали на вулиці, неподалік від дому, а мама… тіло Антонелли де ла Торре знайшли на подвір’ї Інституту неврології після вчорашньої зачистки. Б’янка цього, певна річ, не знала, але якби й знала, то навряд чи дуже переймалася б.

Якби солдати не примушували пасажирів виходити з машин, усе, може, й обійшлося б. Із вікна другого поверху непросто вдавалося роздивитися людей у салонах авто, а ті, хто сиділи з правого боку машини, ближче до західного боку авеню де Орельяни, взагалі випадали з поля зору. Втім, людей таки виводили. Побачивши русявого чоловіка зі світло-сірими очима (о 7:20 ранку в Ґуаякілі було достатньо світло, щоб розгледіти такі подробиці), Б’янка де ла Торре відірвалася від штори та притислася носом до вікна. Вона вперше в житті бачила цього ґрінґо — не молодого, та все ж доволі симпатичного, — однак щось усередині неї впізнало його. Б’янка відчула, як закалатало серце, що раптом стало ніби чужим, а в голову встромилися тисячі розжарених скальпелів. Її ноги підломилися, дівчина сповзла на ковзку від сечі підлогу й узялася дряпати шкіру на тім’ї, на потилиці, над вухами, на скронях. Якби в той момент до голови еквадорки під’єднали датчики електроенцефалографа, апарат, напевно, задимівся б: мозок буквально тріщав від електричних імпульсів, що розсівалися тілом. Б’янку де ла Торре викручувало, наче на електричному стільці, страхітливо цокотіли зуби, під шкірою зринали вузли та гульки, які пульсували та ворушилися, через що м’язи п’ятнадцятирічної дівчини нагадували поверхню киплячої рідини. За півхвилини з рота еквадорки вальнула рожева піна, а очі вилізли з орбіт. Цих півхвилини якраз вистачило, щоб розіслати сигнал усім, хто міг його прийняти.

Солдати завершили перевірку, повернули документи та дозволили рушити далі. Через хвилину таксі зупинилося на наступному контрольному пункті неподалік місця, де авеню де Орельяни зливалася з авеню Хуана Танки Маренго. Попри те, що блокпости розділяло не більше ніж п’ятсот метрів і солдати бачили один одного, Тимура, Ріно та Лауру примусили знову від початку до кінця пройти перевірку й огляд медичного працівника.

Зрештою о 8:40 таксі під’їхало до аеропорту Хосе Хоакіна де Ольмедо, який разюче змінився відтоді, як Тимур, Ріно та Лаура відвідували його.

Аеропорт Ґуаякіля — це довжелезна дворівнева споруда. На верхньому рівні розташовано залу відправлень, під нею — залу прильотів. Уздовж верхньої зали тягнеться естакада, що є відгалуженням авеню Америкас і дає змогу автобусам і таксі висаджувати пасажирів просто перед терміналом. Перед в’їздом на естакаду стояв військовий патруль. Німецький танк «Leopard 1» перегороджував більшу частину дороги, лишаючи шпарку, крізь яку заледве могла прослизнути одна машина. Внизу, під естакадою, також вишикувалися танки та бронемашини. Вздовж фронтальної, повністю скляної стіни нижнього термінала височіла чотириметрова загорожа, споруджена з прилаштованих один на одного бетонних блоків. По суті, вона наглухо закривала весь термінал. У бетонному мурі було залишено три проходи, через найширший із яких насилу могли протиснутися двоє людей, що крокують пліч-о-пліч. На горішньому рівні — у місцях, де від естакади відходили доріжки до термінала відправлень, — громадилися нашвидкоруч збудовані укриття з моноблоків і мішків із піском; через отвори між блоками визирали кулеметні стволи. Притуливши голову до скла, Тимур помітив на даху снайперів, які крізь перехрестя оптичних прицілів роздивлялися натовп перед естакадою. Люди не галасували та не скандалили. Поки що. Але щохвилини з міста приїжджало нове авто, привозило нових пасажирів, які поспішали втекти з Ґуаякіля. Військові не могли впоратися, перед пропускними пунктами виростали черги. Знервованість і страх відчувалися на дотик, липнули до шкіри та, неначе пустельний пісок, хрускотіли на зубах. Люди з тривогою споглядали одне одного, уникаючи прямих поглядів і все ж вибираючи момент, щоб крадькома, спідлоба зазирнути в очі тим, хто стоїть поруч. А раптом?.. Час від часу солдати виходили за межі загорожі, що оперізувала залу прильотів, кликали когось із натовпу перед естакадою та пропускали досередини. До термінала відльотів передусім пускали іноземців, що мали на руках квитки.

Машина з Ріно, Тимуром і Лаурою вклинилася в чергу, що вела до пропускного пункту біля танка «Leopard 1». Тимур нервово зиркнув на свій «Casio». Майже восьма. Реєстрацію, напевно, давно почали, до вильоту лишилося менш ніж півтори години, а черга заледве просувалася. Несподівано Лаура, яка сиділа на передньому сидінні обабіч водія, опустила вікно та вистромила голову з авто. Повернувшись до салону, жінка похапцем розрахувалася з таксистом і пролопотіла:

— За мною! Я дещо придумала.

Здивовані, але без нарікань, Тимур і Ріно вискочили з машини та слідом за Лаурою заходилися продиратися крізь натовп. Це було неважко, позаяк люди, побачивши Ріно, злякано сахалися. Невдовзі Тимур збагнув, що вигадала француженка. На нижньому рівні аеропорту, біля муру з бетонних блоків, стояло кілька чоловіків у яскраво-жовтих жилетках, одягнутих поверх сорочок із короткими рукавами. На спинах жилеток ряхтіли написи зі сріблястого світловідбиваючого матеріалу: «U.S. EMBASSY», «British Embassy | Embajada Britanica», «SVERIGE[63]» тощо. На одній зі спин Тимур розрізнив напис «Ambassade de France en Équatuer