Читати книгу - "Добло і зло"

нікак. Бо до ванної я пішла після чергового есемеса Рибочки. Дрочити пішла. І ви би пішли, якби цей есемес прочитали. Я тут його текст наводити не буду, бо мало в якому громадському місці ви цю книжку розкритою тримаєте…

В одному Алігарх тут помилявся (крім орфографічної помилки в російському слові «Эго» і кількох пунктуаційних). Мені зовсім не було незручно за свою свинську поведінку. Свиня — це взагалі українська священна тварина. Рох-рох.

Алігарха було жалко, але поїзд на Індію вже мазав лижі салом. Я збиралася туди на десять днів, не відаючи, що зависну там на півтори місяці. Мені було трохи сумно з приводу розбитого серця — чи то пак, коцнутого Его — цього все-таки часто доброго й чуйного до мене дядюліка. Одну штуку він для мене справді потужну зробив — познайомив із Посланцем. А друзі на дорозі не валяються. Навіть на кокаїновій.

А про півника, шоб було ясно. Надибала я у вітрині гаванської крамнички пап’є-машевного півника наїв-арт. Величенького, сантиметрів сорок заввишки і сорок доларів у кишеню продавцю. Художник, якщо долари чотири за півника отримав, був щасливий.

— Ух ти! Купимо півника! — закричала я.

— Не купимо півника, — сказав Алігарх.

— Це ж бо чого?! Шару коштує.

— Бо нема як його везти. Я ше ніяких сувенірів не купив. А в мене партнери, клієнти…

— Півни-и-ик… — риторично занила я. Та так собі й нила. Цілком безнадійно, але смішно було позадрачувати Алігарха. Кльово, коли люди вірять в те, у що ти хочеш, аби вони повірили. В даному випадку — в кончєну тьолку-ідіотку, що просила собі не «Луї Вьютона», а паперового півника невідомого кубинського автора.

Після щоденників на мене посипалися повідомлення у різних цифрових форматах.

Бо тільки тепер, судячи з есемесів Алігарха, він зрозумів, що по-справжньому мене кохає. Ну, це було би душещіпатєльно в якомусь кіні. Або й у жизні, якби я хоч на грам відчувала до нього щось іще, крім приятельської симпатії і температурної звички. Є така штука, знаєте? Вам просто може бути комфортна температура тіла людини. І ви собі завтикуєте, і нікуди особливо не пнетеся. Поки щось само вас не пне.

А коли пне, то щипай душу хоч щипцями для брів — душа вже давно в іншому місці. Адресат вибув.

І це завжди такий тьолочний закон: варто послати чувака на хуй, сумно і твердо сказати йому: «Вибач, ти класний, але я не люблю тебе. І ти заслуговуєш більшого!», як чувак, незалежно від віку, ваги, достатку і расової приналежності починає всиратися за тобою стократ сильніше. Так що, якщо хочете когось по-чєсному відхєрити, хапайте його під білі рученьки, тикайте під носа каталог із дешевими меблями і брошурку з найвигіднішими умовами кредитування на житло молодій сім'ї, а тоді високим голосом волайте: «Ми створені одне для одного! Тільки ти і я. І наша дитина. Дві! Я хочу дівчинку!»

А ТО ЯКОСЬ МИ, ЯК ВСІ ТЬОЛКИ…

…А то якось ми, як всі тьолки, ходили по троє в туалет.

— Оу, май лав!!! — співає на весь наш готичний туалет Медвідь.

— Май дайвінг!!! — підтримую я.

— Дура, в мене ця пісня на тобі стоїть в телефоні.

— І її грали в кіні, коли дядько вмер і летів на небо. В «Привиді».

— А от Карпа тільки що привида з’їла.

Це Ведмідь про те, що я сиділа на унітазі й позіхала. А Вася в той момент кричала таке:

— О, Карпа, поки ти нічим не зайнята, зроби одну корисну річ.

— Да уж, нічим не зайнята, — огледів унітазну й позіхаючу мене Ведмідь. — Ходить тут без діла. Підпиши нам, Карпа, заповіт.

— Як умру, то поховайте, чи як там? — Вася.

— Там не так. — Ведмідь.

— Так.

— Не так.

— Дададададада!

— Нєнєнєнє!

— Дадададада!

— Нєнєнєнєнє!

— Тьолки, зробіть мені каву, — кажу я.

— Нє, ми не можемо. Ми сперечаємось — не бачиш?!

* * *

…А то якось ми, як всі тьолки, їздили в метро. Цікаво так, там телевізор показує цуциків для телефонів і шматки показів мод.

— О, диви-диви, — каже Вася, — у тої моделі нема пупка!

— Фу! — каже Медвідь. Але ще гірше би було, якби вона йшла і помахувала пуповиною.

— Ага, — кажу я, — і до пуповин тоді би продавалися всілякі там аксесуари. Дзвіночки…

— Точно. І ти би нам такі привозила з Індії.

— А взагалі, давайте ліпше видавати газету.

— Камсамольській полдєнь?

— Нє. Надєжда калхоза.

— Влажная роза — надєжда калхоза.

— І знімемо серіал. Про наших ексів, гіпертрофовано.

— Буде серіал про мене, — каже Ведмідь. — Бо ж я Надєжа.

— Нє, каже Вася. — Серіал про бойфрендів. Тому про тебе буде дві серії, а про Карпу решта 300… Плюс повнометражний фільм в бонус.

— А про тебе, Васо?

— А про мене одна. Я і мій рожевий фалоімітатор. Правда, в нього батарейки сіли перед новим роком…

* * *

…А то якось ми, як всі тьолки, збиралися в баню.

— В сауну? — перепитала я у Медведця з надією.

— Нє, іменна в баню! — вердикт був невблаганним. — Із віниками. Не знаєш харошої бані, Карпа?

— Та звідки?

— Ну ти ж там ходила недавно зі своїми пацанами з групи!

— Фу, пацани в її групі жирні!

— Нє, Васо, там тіки один жирний… — Медвідь зробив спробу благородства. Я її ліквідувала:

— Ну, але пацани з моєї групи реально ходять в баню з ЖИРНИМИ дядьками, бізнесменами всякими. Ті їх потім на роботу беруть…

— Нє, ми не тим будемо в бані займатися, після чого на роботу беруть. Ми туда чисто попаритись, — наполягає Ведмідь.

— Та не знаю, не знаю я бані! — вже ледь не кричу я. — Не ходила я туди ніколи! Не люблю я жирних дядьок, та ше й з розпареними маленькими піськами і березовими листочками, що поприлипали їм до срак!

Вступає хор Вірьовки:

— Фу-у-у-у-у!!!!

— Спитайся в Вадіма. Видавця нашого. Він у нас по банних ділах виступає. Ходять там по 15 мужиків в одну баню… — Я дивно якось даю поради.

— Ну і спитаю! — вдовольняється Ведмідь.

— Тільки де ми ще знайдемо дванадцять тьолок? — не розумію я.

— Нашо нам іще дванадцять тьолок? — Ведмедю навіть не приходять в голову поняття економії. Бо ж в бані платиш за годину, а не за кількість тьолок.

— А я знаю? Мужики ходять по 15 штук пузатіків. Значить, так нада.

— Ми ж не їбатися там будемо, — рубає Ведмідь.

— А 15 штук пузатих мужиків там шо — їбуться?! Вони ж жонаті! — я закипаю.

— О! — піднімає вказівний палець Ведмідь. — Ото ж бо й воно. Не