Читати книгу - "Сезон гроз"

Хлопці, далі! До човна їх!

— До якого човна? — спокійно спитав Аддаріо Бах. — Може, до отого?

Вже досить далеко від «Пророка», зігнутий на лавці човна, веслував Явіл Фиш, керуючи на плесо. Веслував енергійно, лопаті весел розбризкували воду, розкидали водорості.

— Фиш! — вереснув Коббін. — Ти паршивцю! Ти йобаний курвинсину!

Фиш відвернувся, зігнув руку в лікті й показав їм сороміцький жест. Після чого знову взявся за весла.

Але далеко не відплив.

На очах екіпажу «Пророка» човен раптом підстрибнув у гейзері води, вони побачили хвіст і зубасту пащу величезного крокодила. Фиш вилетів за борт, з криком поплив до берега, до наїжаченої корінням кипарисників мілини. Крокодил доганяв його, але живопліт з пневматофорів уповільнював погоню. Фиш доплив до берега, впав грудьми на камінь, що там лежав. Однак це був не камінь.

Величезна кайманова черепаха розкрила щелепи і вхопила Фиша за руку вище ліктя. Фиш завив, забився в судомах, розбризкуючи багно. Крокодил виринув і вхопив його за ногу. Фиш заверещав.

Якусь мить не можна було здогадатися, кому з гадів дістанеться Фиш, черепасі чи крокодилу. Але, зрештою, обом щось перепало. В щелепах черепахи залишилася рука з білою булавоподібною кісткою, яка стирчала з кривавої маси. Решту Фиша забрав крокодил. На скаламученій поверхні залишилася велика червона пляма.

Геральт скористався з остовпіння залоги. Вирвав з рук матроса мертву дівчинку, відступив на ніс. Аддаріо Бах став біля нього, озброївшись багром.

Але ні Коббін, ні жоден з матросів не намагалися протестувати. Навпаки, всі поспіхом відступили на корму. Поспіхом. Щоб не сказати панічно. Їх обличчя раптом покрила смертельна блідість. Скорчений при борті Кевенард ван Вліт захлипав, сховав голову між коліна і закрив руками.

Геральт оглянувся.

Чи то Пудлорак проґавив, чи підвело пошкоджене водяним стерно, але шлюп вплив просто під звисаючі гілки, застряв на затоплених колодах. Вона цим скористалася. Вискочила на ніс, гнучко, легко і безшумно. В лисячій подобі. Спершу він бачив її на тлі неба, тоді вона здалася чорною, смолисто чорною. Але насправді не була такою. Хутро мала темне, хвіст закінчений сніжно-білою китичкою, проте в її масті, особливо на голові, переважав сірий колір, характерний швидше для корсаків, ніж для срібних лисиць.

Змінилася, виросла, перетворилася на високу жінку. З лисячою головою. Зі шпичастими вухами і видовженою мордочкою. В якій, коли її відкрила, блиснули ряди ікол.

Геральт уклякнув, повільно поклав тіло дівчинки на палубі, відступив. Агуара пронизливо завила, клацнула іклистими щелепами, підійшла до них. Парлагі закричав, нажахано замахав руками, вирвався від Коббіна і вистрибнув за борт. Відразу пішов на дно.

Ван Вліт плакав. Коббін і матроси, все ще бліді, скупчилися довкола Пудлорака. Пудлорак зняв шапку.

Медальйон на шиї відьми́на дуже дрижав, вібрував, хвилювався. Агуара стояла навколішках над дівчинкою, видаючи дивні звуки, чи то муркала, чи то сичала. Раптом підняла голову, вищирила ікла. Глухо зауркотіла, в її очах зблиснув вогонь. Геральт не ворухнувся.

— Ми завинили, — сказав. — Сталося велике горе. Але нехай не станеться ще більше. Не можу тобі дозволити скривдити цих людей. Не дозволю цього.

Лисиця встала, тримаючи дівчинку на руках. Повела поглядом по всіх. Зрештою глянула на Геральта.

— Ти став мені на дорозі, — сказала дзявкотливо, але виразно, повільно вимовляючи кожне слово. — Захищаючи їх.

Він не відповів.

— Донька в мене на руках, — договорила. — Це істотніше, ніж ваше життя. Але це ти став на їх захист, біловолосий. І по тебе я прийду. Колись. Коли ти вже забудеш. І не сподіватимешся.

Звинно вистрибнула на борт, звідти на звалену колоду. І зникла в хащах.

Серед тиші, яка запанувала, чути було тільки хлипання ван Вліта.

Вітер припинився, стало парко. Підштовхнутий течією «Пророк Лобода» звільнився зі стовбурів, подрейфував серединою рукава. Пудлорак обтер шапкою очі й чоло.

Матрос з дзьобу крикнув. Крикнув Коббін. Закричали всі інші.

З-за гущавини тростин і дикого рису раптом з’явилися стріхи хат. Вони побачили сітки, що сушилися на жердинах. Жовтий пісок пляжу. Поміст. А далі, за деревами на мисі, широкий нурт ріки під блакитним небом.

— Ріка! Ріка! Нарешті!

Кричали всі. Матроси, Петру Коббін, ван Вліт. Лише Геральт та Аддаріо Бах не приєдналися до хору.

Пудлорак теж мовчав, налягаючи на стерно.

— Що ти робиш? — вереснув Коббін. — Куди? Кермуй до річки! Туди! До річки.

— Неможливо, — в голосі капітана звучали розпач і безнадія. — Штиль, корабель ледь слухає стерна, а течія все сильніша. Ми дрейфуємо, нас знову спихає в рукави. Знову в болота.

— Ні!

Коббін вилаявся. І вистрибнув за борт. І поплив до пляжу.

Слідом за ним вистрибнули матроси, всі, Геральт не зумів нікого стримати. Аддаріо Бах сильним ударом осадив на місці ван Вліта, що вже готувався стрибати.

— Блакитне небо, — сказав. — Золотистий пісок. Ріка. Занадто гарно, щоб бути правдою. Отож, це неправда.

І раптом картина затремтіла. Раптом там, де щойно були рибальські хати, золотий пляж і нурт ріки за мисом, відьми́н на секунду побачив завісу павутини, що звисала зі струхлявілих дерев до самої води. Багнисті береги, наїжачені пневматофорами кипарисників. Чорна, у бульбашках, трясовина. Море водоростів. Безконечний лабіринт рукавів.

Якусь секунду він бачив те, що сховала прощальна ілюзія агуари.

Плавці раптом почали кричати і борсатися у воді. І почергово зникати в ній.

Петру Коббін випірнув, відкашлюючись і репетуючи, весь покритий в’юнкими, смугастими, товстими, як вугрі, п’явками. Потім щез під водою і вже не випірнув.

— Геральте!

Аддаріо Бах притягнув багром човна, який витримав сутичку з крокодилом. Краснолюд вскочив, відібрав від Геральта все ще отупілого ван Вліта.

— Капітане!

Пудлорак помахав їм шапкою.

— Ні, пане відьми́не! Я корабля не покину, до порту його доведу, нехай там що! А як ні, то з кораблем на дно ляжу. Бувайте!

«Пророк Лобода» дрейфував повільно і велично, вплив у рукав, зник в ньому.

Аддаріо Бах поплював на долоні, зігнувся, потягнув веслами. Човен помчав по воді.

— Куди?

— Оте плесо, за мілиною. Там річка. Я в цьому впевнений. Випливемо на фарватер, зустрінемо якийсь корабель. А як ні, то цим човником хоча б до Новіграду.

— Пудлорак…

— Справиться. Якщо так йому на роду написано.

Кевенард ван Вліт тихцем плакав. Аддаріо веслував. Небо потемніло. Вони почули далекий протяжний грім.

— Йде гроза, — сказав краснолюд. — Змокнемо, достобіса.

Геральт пирснув. А потім почав сміятися. Сердечно й щиро. І заразливо. Бо вже через