на вулиці через те, що не змогли зійтися в ціні. Прибули карабінери, зняли внутрішню обшивку вантажівки, припаркованої неподалік місця сутички, і виявили один з найбільших пересувних складів зброї, які їм коли-небудь доводилося бачити. Там були автомати «Узі» з чотирма магазинами, сім обойм та сто дванадцять куль 380-го калібру, російські та чеські кулемети із скорострільністю 950 пострілів на хвилину (такою ж самою була скорострільність кулеметів, установлених на американських гелікоптерах у В’єтнамі). Там були також збройні знаряддя, здатні розтрощувати танки та знищувати цілі підрозділи солдат, що призначалися явно не для сімейних «розборок» каморристів на схилах Везувію. Майже нові, змащені, з неторкнутими номерами автомати, щойно доставлені з Кракова. Торгівля зброєю є найновішим засобом переміщення важелів впливу Левіафана, який нав’язує свою владу через наявний у нього потенціал до насильства. Арсенали кланів наповнені протитанковими гранатометами, базуками, ручними гранатами, протитанковими мінами та кулеметами, і це попри те, що клани користуються майже виключно «калашниковими», «Узі», а також автоматичними та напівавтоматичними пістолетами. Решта ж зброї — це для підсилення впливу та демонстрації сили. Цей військовий потенціал клани не використовують, щоб чинити опір узаконеному насиллю державних органів, вони радше монополізують його. На відміну від старої Коза Ностри, кампанійські клани не надто переймаються укладенням мирних угод. Для них зброя — це пряме продовження владної динаміки в стосунках між новопосталими групами та конкуруючими сім’ями, інструмент для перекроювання територій впливу та зміни напрямків потоку капіталів. Наче клани мають виключне право на ідею насильства, її реалізацію та інструменти цієї реалізації. Насильство стає цариною Каморри, а скоєння насильства веде безпосередньо до отримання і збереження влади — влади Системи. Клани навіть доклалися до створення нових видів озброєння, сконструйованих та виготовлених їхніми компаньйонами. 2004 року агенти поліції знайшли якийсь дивний пристрій, замотаний у промаслену тканину і схований у ямі серед будяків на пустищі в Сант-Антімо, на північ від Неаполя. То було щось на кшталт саморобної рушниці, що продається за 250 євро штука — ніщо в порівнянні з напівавтоматичною гвинтівкою, яка в середньому коштує дві з половиною тисячі євро. Основою для цієї моделі послужила дитяча рушниця 80-х років, що стріляла пінг-понговими кульками при сильному натисканні на приклад. При цьому вивільнялася сильна внутрішня пружина. Така собі дитяча рушничка, якою бавилися тисячі італійських дітлахів, воюючи в своїх помешканнях. Але з цієї моделі, з цієї дитячої іграшки народилося те, що називають просто tubo, тобто «труба». Цей пристрій складається з двох трубок, одна з яких, приблизно сорок сантиметрів завдовжки, має руків’я та великий металевий гвинт, що діє як затвор, закріплений всередині. Друга трубка меншого діаметра має бокове руків’я, і в неї вставляється патрон двадцятого калібру. Ці дві трубки, що кріпляться одна до одної, можна перевозити окремо, але коли їх зібрати докупи, то вони перетворюються на потужну рушницю для крупнокаліберних патронів або великих мисливських набоїв. Неймовірно просту і страшенно потужну. Її перевага полягає в тому, що вона не створює ускладнень після застосування: її не треба похапцем знищувати після влаштування засідки; все, що треба зробити, — це розібрати її, і вона перетворюється на два безневинних циліндри, на які при обшукові ніхто не зверне уваги. Іще до того, як цю рушницю конфіскували представники влади, я чув, як про неї розповідав один злиденний пастух, із тих обшарпаних та виснажених індивідів, що й досі блукають шматочками сільської місцевості, що чудом збереглися поміж транспортних розв’язок та приміських будівель, схожих на казарми. Його кістляві неаполітанські вівці з виступаючими ребрами щипали просякнуту діоксином траву, від якої у них кришилися зуби, а шерсть набувала землистого відтінку. Цей пастух часто знаходив своїх овець розполовиненими — їхні худорляві тушки були не розрізані, а буквально розірвані навпіл. Пастух гадав, що то — зловісне попередження чи провокація з боку конкурентів, таких самих нещасних злидарів, як і він, з так само виснаженими вівцями-примарами. Але він не знав, що то було насправді. То виробники «труби» випробовували свою зброю. Вівці були ідеальними мішенями для перевірки потужності пострілу та якості виготовлення; якість вважалася гарантованою, коли вівця злітала в повітря і розривалася навпіл — як у відеогрі.
Питання зброї таємничо криється в кишках економіки, що ховаються за підшлунковою залозою мовчання. Згідно з даними SIPRI, Стокгольмського дослідницького інституту міжнародного миру, Італія витрачає на зброю 27 мільярдів доларів щорічно. Більше за Росію і більше за Ізраїль. Якщо до цих цифр з легальної економіки додати ще й 3,3 мільярда доларів (за даними EURISPES, Інституту політичних, економічних та соціальних досліджень), в які оцінюються збройні оборудки Каморри, Ндранґети, Коза Ностри та організації Сакра Корона Уніта в Пулії, то можна говорити про величезну кількість зброї, що розходиться по всьому світу. Картель Казалезі являє собою злочинну бізнес-групу із здатністю постачати зброю не лише групам бойовиків у всьому світі, а й цілим арміям. 1982 року, під час англо-аргентинської війни за Фолклендські острови, Аргентина опинилася в найгіршій економічній ізоляції за всю свою історію. Тому Каморра розпочала переговори з представниками аргентинського міністерства оборони і згодом перетворилася на канал постачання озброєнь, які ця країна ніде не змогла 6 придбати офіційно. Клани оснастилися для тривалої війни, але війна, що вибухнула в березні, скінчилася вже в червні. Мало стріляли, мало убили, мало купили. То була війна, з якої більший зиск отримали політики, а не бізнесмени, війна, яка більше посприяла дипломатії, аніж економіці. Казерті не було сенсу розпродавати свої запаси заради швидкоплинної вигоди. Того ж дня, коли скінчилися бойові дії, британські секретні служби перехопили телефонну розмову між Аргентиною та Сан-Чіпріано-д’Аверса. Всього-на-всього два речення, але достатньо, щоб зрозуміти справжній вплив та дипломатичний потенціал кланів Казерти.
— Привіт.
— Привіт.
— Війна скінчилася, що нам тепер робити?
— Не турбуйтеся, колись буде ще одна.
Мудрість сили вирізняється терплячістю, якої часто бракує навіть найкращим бізнесменам. 1977 року клан Казалезі домовився про купівлю кількох танків, і Італійська секретна служба доповіла, що розібраний танк «Леопард» знаходиться на залізничній станції в Вілла-Літерно, готовий до відправки. Каморра вже давно займалася «леопардами». Телефонна розмова, перехоплена в лютому 1986 року, зняла завісу над переговорами, що їх вів клан Нуволетта стосовно придбання «леопардів» у тодішній Західній Німеччині. Навіть незважаючи на зміну керівництва, клан Казалезі залишився важливою точкою відліку як для груп бойовиків, так і для цілих армій. У спільній доповіді 1994 року, зробленій SISMI, італійською військовою розвідкою і службою безпеки та антишпигунським центром у Вероні, вказувалося на те, що Желько Ражнятовіч, більше відомий як Аркан, встановив контакт з Сандоканом
