Читати книгу - "Зарубіжний детектив"

змиритися з думкою, що спадщина перейде до мене і я стану спадкоємцем картин, художніх виробів. Крісті боявся, що я пущу їх на вітер… Він пробував з допомогою якихось далеких родичів оскаржити духівницю через суд… Я спалахнув і крикнув йому, що, коли він це зробить, я його вб’ю.

— Як реагував Крістіан Лукач на вашу погрозу?

— Та як? Він запитав, як я збираюся вбити його. Ну а я… що міг я відповісти? Я ж не думав раніше… про це…

— Брешете!

Бачу, як він стає ще блідішим, аж сірим. Я не зводжу з нього очей, а він бурмоче:

— Чого ви од мене хочете? Я не вбивав його.

— Що ви відповіли йому?

— Що вб’ю його так само, як убила Лукреція свого вітчима… Але це не я!..

— Звідки вам відомо, як убито вітчима Лукреції? — не даю йому оговтатись.

— Від Крісті… давно, вже й не пам’ятаю коли, зайшла мова про Лукрецію, він і розповів про її нещасливу долю.

Я досяг своєї мети: дізнався від Тудорела про те, що не давало мені спокою.

— Громадянко Петронела Ставру, а вам була відома історія життя Лукреції Будеску?

— Так, — шепоче та, встромивши очі в підлогу. — Крісті не раз розповідав про це з усіма подробицями… Він жалів її, а я завжди чекала від неї якоїсь напасті…

— А що ви знали про Лукрецію Будеску?

Валеріан Братеш курить сигарету, жадібно затягуючись. Його голос зовсім не змінився, такий самий виразний і самовпевнений:

— Все, що мені відомо про Лукрецію Будеску, я знаю зі слів ІІетронели… Та й Крісті колись розповідав дещо.

Я повертаюся знову до Тудорела, що встиг уже трохи оговтатись.

— Отож з якою мірою відвідали ви свого двоюрідного брата в понеділок ополудні?

— Як я нам повідомив, Крісті погано почувався і попрохав мене роздобути для нього ампулу з морфієм… Мені не пощастило цього зробити. В понеділок він розшукав мене по телефону.

— О котрій годині?

— Під час обіду… Я щойно повернувся з онкологічного інституту. Він поцікавився, чи дістав я йому ампулу. Я не хотів говорити по телефону, самі розумієте чому…

— Звідки мені знати? — прикидаюся, що не зрозумів його. — Поясніть, щоб усі чули.

Мій тон тримає його в постійному напруженні, на це я й розраховую.

— Я знав, що міліція стежить за мною. Ось чому я сказав Крісті, що по обіді зайду до нього… Я зайшов і сказав йому, що, на жаль, не роздобув ампули…

— Брешете! — швидко перебиваю його і подаю знак своєму «помрежу». У цілковитій тиші Поваре розчиняє двері й запрошує ввійти невисоку молоду гарненьку жінку.

— Товаришко Вікторія Мокану, прошу вав підійти ближче. Перепрошую, що не можу запропонувати вам стілець, але я вас не затримаю надовго.

Вдягнена вона по-осінньому, в сукняний костюм, проте сукня заледве прикриває коліна. Лілі мовби прокинулася від сну і зміряла її очима з голови до п’ят ревнивим поглядом. Найбільше вражений з усіх, природно, Паскару.

— Товаришко Мокану, де ви працюєте?

— Асистенткою в онкологічній клініці.

— Ви знайомі з оцим юнаком? — показую я на Енессі.

— Так, це Тудорел Паскару.

— Він заходив до вас у клініку… З якою метою?

— Просив мене влаштувати йому прийом у одного з наших фахівців, а заодне запитав, чи змогла б я роздобути рецепт або ж просто ампулу з морфієм.

— Він не пояснив вам, навіщо це йому?

— Ні. Я його й не запитувала. Я йому просто сказала, що не можу дістати морфію, а якби й могла, то однаково не зробила б цього.

— Чим закінчилася ваша розмова?

— Побачивши, що я рішуче відмовляюся, Тудорел Паскару показав мені білу таблетку завбільшки з монетку в двадцять бань, потім анотацію якоюсь чужою мовою, де були вказані компоненти цих ліків, до яких належали, я точно пам’ятаю, й наркотики. Він запитав, чи може ця таблетка втамувати гострий біль. Я відказала, що не знаю, і порадила викликати лікаря, якщо хтось у нього вдома хворий. А проте він наполягав, щоб я сказала йому, чи доза наркотиків не є небезпечна для життя… Я сказала, що ні, але звернула увагу, що кілька таких таблеток становлять смертельну небезпеку.

— Домнуле Паскару, ви згодні зі свідченнями товаришки Вікторії Мокану?

— Так, згоден!

— Дякую вам, товаришко Мокану!

Вона прощається, обкинувши всіх присутніх враженим поглядом, і рушає до дверей.

— Домнуле Паскару, скажіть, що ви зробили потім з цією таблеткою? — запитую я і занотовую в записнику, щоб не забути переказати майорові Стеліану, аби той розпитав Енессі, звідки вона в нього.

— Викинув її в туалет і злив воду…

Власне кажучи, ніяких конкретних доказів щодо таблетки я не маю, і цілком може бути, що цього разу Паскару каже правду. Проте я сягаю рукою до касетофона:

— Брешете! Розтин трупа…

Перелякавшись на смерть, Паскару не дає мені доказати:

— Зізнаюся, то я дав Крісті таблетку. Він її проковтнув при мені.. Але ж ви щойно чули — ця доза була безпечна! Не я його вбив!..

— Це ще треба довести! — залякую я його далі. — Я переконаний, що ви змусили його зажити кілька таблеток. Розтин показав, що… — Я знову сягаю рукою до магнітофона, наче там, усередині, сховані всі мої докази.

Лоб Енессі вкривається потом.

— Я не вбивав його! — лементує він, але без колишньої певності.

— Я вам доведу протилежне. — Рвучко повертаюся до Петронели Ставру: — Де ви були двадцять сьомого жовтня між шостою годиною вечора і о пів на восьму?

Моє запитання захоплює її зненацька.

— Як це де? Вдома…

— Хтось вас бачив?

— Хто бачив?! Я була з Валеріаном…

Негайно в розмову встряє Валеріан Братеш:

— Я думаю, Петронело, — мовить він поблажливо, — треба розповісти все, хоч би як це було важко… Чи краще це зробити мені?

Петронела нарешті підводить голову й дивиться мені прямо в очі:

— Ввечері двадцять сьомого жовтня, десь о чверть на сьому, я відвідала Крісті. Я не була в нього близько семи місяців… Останніми днями він часто телефонував мені, просив роздобути ампулу з морфієм. Я відповідала, що не можу, хай краще викличе «швидку допомогу». Та він не хотів — не забув, як одного разу чекав на «швидку» кілька годин.

Валеріан Братеш чемно перебиває її:

— Вибач, я докажу решту сам, оскільки тут винен лише я… У мене вдома, товаришу капітан, була ампула з морфієм. Ще відтоді… як близько шести років тому померла моя мама — вона померла на рак шлунка, — ампула зберігалася в мене. Незадовго до її смерті я одержав з лікарні кілька таких ампул, одна з яких залишилася невикористаною…