Читати книгу - "Спокута"

знайшовши. Вона, мабуть, забрала дітей і приєдналася до тих тисяч людей на дорогах. Уночі вони боялися вертатися, тому зупинилися в лісі й пробували спати в кабіні. Усю ніч чули, як артилерія обстрілювала Аррас. Неймовірно, щоб там хтось вижив чи щось уціліло. Назад вони верталися іншою дорогою, значно довшою, щоб не проїздити повз мертвих солдатів. Тепер, пояснював Анрі, вони з братом страшенно втомлені. А коли заплющують очі, бачать оті понівечені тіла.

Жан-Марі знову наповнив склянки. Розповідь, яку Тернер одразу перекладав, тривала майже годину. Вони все під’їли. Він подумав, чи не розповісти їм про отой свій власний нав’язливий епізод. Проте вирішив, що досить уже жахів, а крім того, не хотів вертатися думками до картини, яка була відсунута на задній план вином і дружньою розмовою. Тому він розказав їм, як загубив свій підрозділ на самому початку відступу, під час атаки німецьких літаків. Не згадав він і про своє поранення, бо не хотів, щоб капрали знали про нього. Став замість цього пояснювати, як вони пробираються навпростець до Дюнкерка, уникаючи головних доріг, які весь час бомбардує авіація.

— Отже, правду говорять, — сказав Жан-Марі. Ви покидаєте нас.

— Ми ще повернемося, — відповів він, але й сам у це не вірив.

Вино вдарило капралу Нетлу в голову. Він розпочав безладний панегірик тому, що сам називав «баби жабоїдів» — так багато, такі доступні, такі солодкі. Все це були вигадки. Брати подивилися на Тернера.

— Він говорить, що французькі жінки найгарніші в світі.

Вони урочисто кивнули на знак згоди й підняли склянки.

Якийсь час усі сиділи мовчки. Їхній вечір майже закінчився. Вони прислухалися до нічних звуків, до яких уже звикли — артилерійська канонада, епізодичні постріли десь на околиці, далекий гучний вибух — мабуть, сапери висадили в повітря міст після відступу.

— Запитай їх про мамцю, — підказав капрал Мейс. — Давай хоч це вияснимо.

— Нас було троє братів, пояснив Анрі. — Найстарший, Поль, її первісток, загинув під Верденом у 1915-му. Снаряд влучив просто в нього. Не було чого хоронити, залишилася тільки каска. Нам обом пощастило. Ми навіть подряпини не дістали. Відтоді вона завжди ненавиділа солдатів. А зараз їй вже вісімдесят три, і вона вижила з розуму, це вже якась манія. Французи, англійці, бельгійці, німці. Їй все одно. Ви всі для неї однакові. Ми боїмося, що коли прийдуть німці, вона вискочить на них з вилами, і вони застрелять її.

Брати втомлено звелися на ноги. Солдати зробили те саме.

— Ми б запросили вас до себе на кухню, — сказав Жан-Марі. — Але перед цим її треба було б замкнути в кімнаті.

— Ви й так влаштували нам справжній бенкет, — сказав Тернер.

Нетл щось шепотів Мейсові на вухо, а той згідно кивав. Нетл витяг зі свого наплічника два блоки цигарок. Звичайно, це було правильно. Французи ввічливо пробували відмовитися, але Нетл обійшов стіл і тицьнув подарунок їм у руки. Тернера він попросив перекласти.

— Треба було бачити, коли прийшов той наказ знищити запаси. Двадцять тисяч цигарок. Ми брали, що хотіли.

Уся армія тікала до узбережжя, озброївшись цигарками, щоб тамувати голод.

Французи ґречно подякували, зробили Тернеру комплімент щодо його французької, потім нахилилися над столом, щоб спакувати в брезентову торбу склянки й порожні пляшки. Ніхто не вдавав, що вони ще побачаться.

— Ми підемо одразу на світанку, — сказав Тернер. — Тому краще попрощатися.

Вони всі потиснули руки.

— Всі оті бої, через які ми пройшли двадцять п’ять років тому, — сказав Анрі Бонне. — Стільки мертвих. А тепер німці знову у Франції. Через два дні вони будуть тут і заберуть все, що ми маємо. Хто міг у це повірити?

Тернер вперше відчув усю ганебність відступу. Йому стало соромно. Він сказав ще менш переконливо, ніж раніше:

— Ми ще повернемося і викинемо їх геть, обіцяю вам.

Брати кивнули, з прощальними усмішками вийшли з тьмяного кола світла, яке давала свічка, й рушили в темряві до відчинених дверей стодоли, і склянки дзенькали об пляшки, поки вони йшли.

 ***

Він довго лежав горілиць, курив, вдивляючись у чорноту схожого на печеру даху. Капрали хропіли не в такт, то голосніше, то тихіше. Він був страшенно втомлений, але спати йому не хотілося. Рана неприємно пульсувала, кожний удар був чітким і болючим. Що б там не було, воно мало гострі краї й було неглибоко під шкірою, йому хотілося намацати його пальцем. Від утоми в голову лізли думки, яких він хотів найменше. Він думав про французького хлопчика, який спить у своєму ліжечку, і про байдужість, з якою люди посилають снаряди абикуди. Чи випорожнюють бомбові відсіки над сонним котеджем біля залізниці, не знаючи й не бажаючи знати, хто там живе. Звичайний виробничий процес. Він бачив і власні підрозділи королівських військ у дії, згуртовані групи, які працюють день і ніч, пишаються швидкістю, з якою вони формують бойові порядки, пишаються своєю дисципліною, муштрою, підготовкою, здатністю взаємодіяти. Їм взагалі не треба бачити кінцевий результат — погубленого хлопчика. Погубленого. Поки він складав подумки це слово, його зморив сон, але лише на декілька секунд. Потім він знову прокинувся, на ліжку, горілиць, вдивляючись у чорноту камери. Він відчував, що знову там опинився. Відчував запах бетонної підлоги, сечі в параші, лискучої фарби на стінах, чув хропіння чоловіків на нарах. Три з половиною роки таких ночей, безсоння, думок про іншого погубленого хлопця, про інше погублене життя, яке було колись його власним, і очікування світанку, потім жерти баланду, потім ще один змарнований день. Він і сам не знав, як пережив цей щоденний ідіотизм. Ідіотизм і клаустрофобію. Ту руку, яка стискає за горло. Бути тут, ховатися в стодолі, серед розгромленої армії, де дитяча нога на дереві є чимось, на що звичайна людина може не звертати уваги, де вся країна, вся цивілізація от-от має завалитися, — це краще, ніж бути там, на вузьких нарах під тьмяною електричною лампочкою, коли нічого вже не чекаєш. Тут були лісисті долини, струмки, освітлені сонцем тополі, яких у нього не могли забрати, хіба що його вб’ють. І була надія. Я чекатиму тебе. Повертайся. Був шанс, малесенький шанс повернутися. У нього в кишені лежав останній лист від неї з її новою адресою. Ось чому він повинен вижити, хитро уникаючи головних доріг, де кружляють, чекаючи, бомбардувальники, схожі на хижих птахів.

Трохи згодом він виліз з-під своєї шинелі, натягнув черевики й напомацки вибрався, зі стодоли надвір випорожнитися. Він був такий знесилений, що в нього паморочилося в голові, але спати