Читати книгу - "Мати все"

Любов — трофей битви. Годі шукати гармонію. Краще відчувати того, хто тобі потрібен.

— Філософія… — пробурмотів Стас безпорадно.

— Так. Найголовніше філософське питання в тому, хто з двох у любові вважає себе трофеєм, а хто — завойовником. Часто ролі змінюються. Як і оцінка самого трофею.

Стас приголомшено дивився в глибокі сині очі, відчував — тоне. «Ну наплів — півжиття розбиратися. Мабуть, книжок начитався: справжнього ж життя не знає. Звідки йому?»

— А ти чим займаєшся? — щоб відволіктися від незрозумілої теми.

— А ти? — запитав Платон.

— Хлорку продаю, — усміхнувся Дезінфікатор.

— А я три справи зробити мушу. А тоді помру, — й собі всміхнувся хлопець. На Стаса подивився зі здивуванням: — А ти вже три справи зробив?

Стас відчув: ще мить, і на очі навернуться несподівані дитячі сльози. Хмикнув, обійняв Платона.

— Я… у процесі. Ти… Чуєш, Платоне! Ходімо зараз до нас у гості. Ну! А хочеш, я тебе на руках понесу?!

Платон мить подумав, раптом упевнено кивнув. Уже підхопився, та двері рвучко відчинилися. Із порога сяяла Іветта.

— Вечеря чекає, хлопчики…

— Добре, — сказав Платон і пішов до вітальні.

Стас дивився йому вслід. Яка слабкість… Яка приголомшлива, зрадлива безпорадна слабкість у всьому тілі! Роззброїла — і не встати з того килима. Це через задуху. Тут повітря нема — тільки ідеї, що живуть… незалежно від людей. «Дідько, він нормальний… Нормальний і неймовірний, — застрягла зла думка. — Чому я не познайомився з ним раніше? Я би міг виколупати його з цього…»

— Станіславе, ми чекаємо тільки на вас. — Почув голос тещі. Поверх червоного хреста — чорна печатка. Не лізь у чужі хащі. То тільки сторонньому оку — хащі, насправді — режим. Колючий дріт по периметру. Тобі — зась!

— Іду, Іветто Андріївно, — відповів на диво слухняно.

Платон уже сидів за столом, дивився на Раю, ніби вперше побачив, усміхався.

— Раю… Ти мене відчувала? — спитав раптом голосно.

Дівчина знітилася. Знизала плечима. Поруч виникла Іветта.

Поклала вузькі долоні на плечі жертви, — план повертався у колію.

— Платоне, якщо ти весь цей час думав про нашу Раєчку і твоє рішення остаточне, то роби все шляхетно. Ти ж справжній мужчина.

Платон кивнув, рвучко встав, озирнувся, ніби шукав щось важливе. Наштовхнувся поглядом на ялинку, за мить відламав від неї густу колючу гілку зі скляним серцем, — гойдалося собі на гілці, горя не знало.

— Раю…

Він ішов до дівчини так, ніби поряд нікого не було. Іветта зблідла, нянька захрестилася, Стас насупився здивовано. Ліда стисла долоньки в кулачки: «Чудова вечеря, мамо! Усе прораховано. Те дівча ще не зрозуміло, що він хворий. Бачить тільки сині очі. Красивий. Ну чому ти такий красивий, Тохо?!»

Платон нікого не помічав. Босий, у костюмі, з метеликом на білій сорочині. Усміхається. Рая вчепилася руками в поділ сукні, очі з орбіт. Платон опустився перед нею на одне коліно. Насупився: чи все так, як треба? Усміхнувся і раптом став на обидва коліна. Простягнув Раї гілочку.

— Будеш моєю…

— Дружиною, — схвильовано підказала Іветта.

— …дружиною, — повторив Платон.

— Будь мужньою, Раєчко, — надто голосно, як для моменту, вигукнула Іветта. — Кажи тільки те, що на душі. Краще розбий Платонове серце, якщо ти не хочеш…

Рая стала червона як буряк. Мрії голову розхитують. Якби не руки красивої пані на плечах — улетіла би геть, бо серце у п'ятах, бо тут люду того — і всі на Раю витріщаються. Хіба можна відмовити? Засміють. А їй би з Платоном удвох залишитися… Як тої ночі. Щоб нікого поруч. Щоб вони тільки вдвох.

— Будеш моєю дружиною? — повторив Платон.

Рая задихнулася, імпульсивно кивнула, ніби спізнитися боялася. Стрільнула оченятами — витріщаються ще. А як не зрозуміють, що погодилася? А як… Оце б Вітка бачила. Чи ще хтось із хутора. Наштовхнулася поглядом на неприкаяні Лідині очі, вони кричали: «Геть! Геть!»

— Буду… — прошепотіла вперто. Перелякалася, замовкла, голову до плеча. Хоч убийте її просто тут! Нікому свій трофей не віддасть.

Платон розсміявся, ухопив Раю за зап'ясток із золотою любов'ю, і був би потяг до своєї кімнати, та Іветта за мить усадила всіх за стіл. Усе говорила, говорила:

— Яке щастя! Який неймовірний початок нового року! Наша Лідочка має люблячого чоловіка, тепер і в Платона буде любляча дружина. Ми не зволікатимемо. Завтра ж молодята подадуть заяву, за тиждень влаштуємо весілля. Як тобі такий план, Платоне? А тобі, Раєчко?

Рая опустила голову і прошепотіла:

— У мене паспорта немає…

Іветту і вселенський потоп не зупинив би. Ніби гарячої крові обпилася — фонтанувала енергією, лякала нею полохливу няньку, приголомшувала дівчину, вела Платона. Аж помолодшала. На Різдво Рая стала громадянкою України з документальним підтвердженням. На старий Новий рік запланували весілля. Клопоту — повні відра. Рая й словом із Платоном перекинутися не встигала: лікарні, паспортний стіл, стилісти, весільні салони… Вони з Іветтою поверталися додому увечері, Платон уже чатував біля дверей.

— Я відчував тебе, — усміхався Раї, хапав її за руку. — Ходімо, ходімо…

Іветта чіплялася дівчині в другу руку, пояснювала синові: спочатку ліки, потім вечеря. Хоч посидіти за столом, якщо їсти не хочеться, бо так набігалися за день — ноги гудуть. Платон слухав, кивав, а на третій день повідомив матері новим, до того нечуваним тоном:

— Хай пігулки дає мені Рая.

— Добре, синку, — здалася Іветта, подумала, що так навіть краще: хай жертва звикає до режиму. Розкладала пігулки в окремі пластянки, суворо пояснювала дівчині послідовність приймання ліків, попереджала питання, розставляла безжальні акценти.

— Платон не хворий, Раєчко. Це вітаміни, необхідні йому для душевного спокою. Адже він так страждав відтоді, як побачив тебе. Зазнав такого стресу. Так боявся, що ти відмовиш. Тепер йому треба поновити сили.

Рая винувато кивала, брала пластянки. Шкірою відчувала: красивій пані суперечити небезпечно. Вона її з хутора витягла, малих на ялинку відправила, рожеву кімнату подарувала і свого сина. Їй би ноги цілувати. Рая ніколи… ніколи не підведе красиву пані.

— Усе зроблю, — заглядала Іветті в очі.

Та варто було переступити поріг Платонової кімнати, усе зникало. Тут володарював він. Платон. Ішов до неї, кожен крок — ворожба. Рухи плавні, очі вологі. Обережно забирав із її рук пластянки, відставляв геть, сідав на килим, кликав її до себе. І коли суглоби тремтячих Раїних колінок підгиналися від несподіваного щастя, Платон вів долонею по довгих косах і щовечора питав одне й те саме:

— Ти мене ніколи не покинеш?

— Ні, — тремтіла.

— Добре, — кивав зважено, обіймав за плечі, повертав до себе і розглядав, як обновку в магазині, як диво, як кару, як трофей.