Читати книгу - "Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича"

Сповнені почуттями провини і слабкості, вони відчували на собі тягар його мовчазного невдоволення, якому нічого не могли протиставити. Ніщо не могло вблагати цього закритого у своїх клопотах шефа, жодною старанністю неможливо було його задобрити — зачаєного, ніби скорпіон, при столі, з-над якого він ядуче поблискував окулярними скельцями і шарудів, ніби миш, паперами. Його збудження наростало, неясна пристрасть сильнішала в міру того, як дедалі сильнішав сонячний жар. Прямокутник сяйва на підлозі палав. Металево-лискучі польові мухи блискавками протинали вхід до крамниці, на мить обсідали поверхню дверей, ніби надмухані з металевого скла — скляні бульбашки, видихнуті з гарячої люльки сонця, зі скляної гути цього полум’яного дня, з розведеними, сповненими летом і хижістю крильцями присідали і знову мінялись місцями в шалених зиґзаґах. У світлому прямокутнику дверей мліли в сяйві липи міського парку, віддалена менша костельна дзвіниця бовваніла, здавалося, цілком близько в цьому прозорому і тремкому повітрі, ніби в окулярі бінокля. Бляшані дахи палали. Над світом підносилася велетенська золота баня спеки.

Батькове роздратування росло. Він безпорадно роззирався — зболено скорчений, вигнутий бігункою. В роті йому гірчило сильніше за полин.

Спека наростала, вигострювала злостивість мух, іскрилася у світляних цятках на їхніх металевих тільцях. Прямокутник світла дійшов до батькового стола, і папери горіли, мов Апокаліпсис[194]. Очі, залиті надміром світла, вже не могли втримати його білої однотонності. Крізь товсті хроматичні скельця[195] батько бачить усі предмети обрамленими пурпуром, у фіолетово-зелених обводах, і ним заволодіває розпач від цього вибуху кольорів, цієї анархії барв, яка шаленіє над світом у світляних оргіях. Його руки тремтять. Піднебіння гірке й сухе, мов перед нападом недуги. Зачаєні у шпаринах зморщок очі уважно стежать за розвитком подій у приміщенні.

II

Коли опівдні батько, вже на межі божевілля, безсилий від спеки, тремтячи від безпідставного збудження, ретирувався до горішніх кімнат і стеля над нами потріскувала то там, то тут під його зачаєними присіданнями, у крамниці наставала пора відпруження й починалася година полудневої сієсти.

Продавці переверталися на паках із сукном, розбивали на полицях сукняні намети, звішували тканинні гойдалки. Вони розмотували закриті паки й випускали на волю пухнасту, сто разів згорнуту сторічну темряву. Роками залежаний повстяний морок, випущений на волю, наповнював верхні простори запахом іншого часу, запахом минулих днів, терпляче поукладуваних незліченними шарами у давні й холодні осені. Сліпа міль висипалась у стемніле повітря, пучки пір’я та вовни кружляли по всій крамниці впереміш із тим засівом темряви, і глибокий та осінній запах апретури[196] цілком заповнював собою темне стійбище сукна й оксамиту. Таборуючи посеред того стійбища, продавці думали про фіґлі й жарти. Вони давали одні одним тісно й по вуха завиватися в темне прохолодне сукно й так лежали вряд у блаженній нерухомості, під стосами пакувань — живі сувої, сукняні мумії, закочуючи очі з удаваним жахом від власної закляклості. Або ж, буйствуючи, підкидали одні одних аж під стелю на розпростертих скатертинах сукна. Глухе лопотіння тих плахт і хвилювання струшуваного повітря приносило їм шалений захват. Здавалося, ніби вся крамниця зривається в політ, сукна натхненно здіймалися, продавці злітали вгору з розвіяними полами сурдутів, наче пророки у короткострокових вознесіннях. Мати крізь пальці дивилася на всі ці дурощі: розпружений загальний настрій сієсти в її очах виправдовував найгірші вибрики.

Улітку крамниця дико і нехлюйно заростала зіллям. З боку подвір’я та складу вікно аж зеленіло від бур’янів та кропиви, підводне і мерехтливе від листяних спалахів та плавучих відблисків. Мов на дні старої зеленої пляшки, в ньому крізь напівморок довгих літніх пополуднів дзижчали в невиліковній меланхолії мухи — хворі монструозні екземпляри, розгодовані на батьковому солодкому винограді волохаті самітниці, що весь день оплакували свою прокляту долю довжелезними й монотонними епопеями. Ця звиродніла порода крамничних мух, схильна до диких і несподіваних мутацій, рясніла дивними особинами, плодами кровозмісних схрещень, і вироджувалася в якусь надпороду велетнів-важковаговиків, ветеранів з глибоким і жалісним тембром, диких і пригнічених друїдів[197] власного страдництва. Наприкінці літа ці самотні, вже останні в роду смертники врешті вилуплювалися, схожі на великих синіх жуків, німі й безголосі, зі змарнілими крилами, і відбували своє сумовите життя, без кінця пробігаючи зеленими шибами в невтомних і заблудлих пересуваннях.

Двері відчинялися настільки рідко, що заростали павутиною. Мати спала за столом, у сукняному гамаку, підвішеному між полицями. Продавці, закусані мухами, смикалися, гримасливо кидаючись у неспокійному літньому сні. Тим часом на подвір’ї розросталося зілля. Під диким палючим сонцем смітник плодився цілими поколіннями велетенських кропив і калачиків.

Від зіткнення сонця з краплиною ґрунтових вод на цьому шматку землі зачиналася їдка субстанція зелені, сварливий відвар, отруйний дериват хлорофілу[198]. Там і варився під сонцем той гарячковий фермент, розростаючись у легкі листяні формації, багаторазові, зубчаті й поморщені, тисячі разів повторені за єдиним зразком, за єдиною схованою в них ідеєю. Дорвавшись до свого моменту, ця заразна концепція, ця полум’яно-дика ідея ширилась, як вогонь — запалена сонцем, вона росла під вікном пустим паперовим базіканням зелених плеоназмів[199], зільна марнота, сто разів розмножена в несосвітенній гидкій маячні, жалюгідна й дешева латанина, що латка по латці покривала складську стіну дедалі більшими шелесткими, волохато-пухкими клаптями. Продавці будилися з мимолітної дрімоти почервонілі на лицях. У дивному піднесенні вони вставали з підстилок і, сповнені гарячковим завзяттям, розгортали у власній уяві героїчні буфонади[200]. Знеможені нудьгою, вони колихалися на високих полицях і тарабанили ногами, намарне видивляючи хоч якусь пригоду в порожньому просторі Ринку, дочиста виметеному спекою.

Тоді бувало, що який-небудь селюк, босий і простакуватий, зупинявся з ваганням у дверях крамниці, несміливо зазираючи досередини. Для знудьгованих продавців це була розвага хоч куди. Вони вмить злазили з драбин, мов павуки на вид мухи, і вже оточений та зусібіч розшарпуваний і заштурхуваний, ще й засипуваний тисячею питань, селючина із засоромленою усмішкою сяк-так відбивався від нав’язливих атак. Він чухав голову, шкірився, з недовірою витріщався на облесних ловеласів[201]. Ага, про тютюн мова? Але про який? Чи про наймодніший, македонський, бурштиново-золотий? Ні? Добре б і звичайного люлькового? Махорки? Тільки ближче, ближче прошу. Не лякайся. Своїми компліментами впереміш зі штурханами продавці заганяли його углиб крамниці, до бічної ляди коло стіни. Продавець Леон, ставши за перегородкою, силкувався висунути фіктивну шухляду. О, як же він, бідний, мучився, як кусав губи від марних зусиль! Ні! Слід було кулаками і з розмаху валити в черево ляди, з усіх сил. Простачок, під’юджуваний продавцями, робив це