Читати книгу - "Над прірвою у житі"

була мені таки закоротка, проте я справді міг заснути навстоячки й оком не змигнув би. Кілька хвилин я ще полежав, міркуючи про те, що казав містер Антоліні. Про свою справжню мірку й т. ін. Це правда, чоловік він розумний. Але повіки в мене самі склепились, і я заснув.

А потім сталося таке, що й розповідати не хочеться.

Зненацька-я прокинувся. Не знаю, котра була година, але я прокинувся. Чую, на лобі в мене щось лежить — чиясь рука! Слухайте, я аж похолов від страху. Виявляється, то рука містера Антоліні! Він сидів у темряві на підлозі біля канапи і чи то мацав мій лоб, чи то гладив мене. Слухайте, я мало не до стелі підскочив, слово честі!

— Що таке? Чого ви? — питаю.

— Нічого. Просто сиджу, милуюся…

— Але чого ви тут сидите? — питаю знов. Чорти його батька знають, що я мав казати. Розгубився — кошмар!

— Ти б не міг трохи тихіше? Просто я сиджу…

— Мені однаково пора збиратися, — кажу. Слухайте, а рознервувавсь! Заходився потемки натягати штани. Тицяю, тицяю ногами в кляті холоші — ніяк не попаду. Я вже стільки надивився на цих психів — у школах і т. ін.,— що більше вже їх ніхто не бачив, і завжди їм від мене щось треба.

— Куди це тобі пора збиратися? — питає містер Антоліні. Він намагався розмовляти, каналія, спокійно, навіть байдуже. Та не такий він був байдужий, повірте мені!

— Я залишив на вокзалі свої речі. Краще, мабуть, поїду й заберу їх. Там усе моє манаття.

— Ніде твої речі до ранку не дінуться. Лягай і спи. Я теж піду спати. Що це з тобою сталося?

— Нічого зі мною не сталося, — кажу. — Просто у мене в саквояжі всі мої гроші й усі речі. Я скоро вернусь. Візьму тачку й скоро вернусь. — Слухайте, я трохи в’язів собі не скрутив у темряві! — Річ у тім, що гроші не мої, а материні, і я…

— Не сміши, Голдене. Лягай спати. Я теж піду спати. Ніде твої гроші до ранку не ді…

— Ні, я серйозно. Мені треба йти. їй-богу.

Я вже майже одягся, тільки краватки все не знаходив. Хоч убий, не міг пригадати, куди в біса її запроторив. Тоді. махнув рукою — піду, думаю, й без краватки. А каналія Антоліні сидить собі в кріслі збоку й мовчки стежить за мною. Було, звичайно, темно, і я погано його бачив, але знав, що він не спускає мене з очей. А сам п’є. Я навіть бачив у нього в руці оту його невідлучну склянку.

— Дивний ти хлопець. Дуже дивний.

— Знаю, — кажу. Краватки я вже й не шукав. Так і зібрався без неї. — До побачення, сер! — кажу. — Дуже вам вдячний. їй-богу.

Він ішов за мною до самих дверей, а коли я почав викликати ліфт, став на своєму порозі. Стоїть і все бурмоче, що я, мовляв, «дуже, дуже дивний хлопець». Еге ж, дивний, трясця твоїй матері! Так він стовбичив на тому чортовому порозі доти, доки прийшов ліфт. Зроду мені не доводилось так довго ждати розтриклятущого ліфта. Не брешу.

Я навіть не знав, про що розмовляти, поки чекав ліфта. Але містер Антоліні все стоїть і стоїть у дверях, і я промовив:

— Візьмуся читати гарні книжки. їй-богу! — Треба ж було що-небудь казати. Страшенно незручно вийшло.

— А ти візьми речі й катай знов сюди. Я двері не замикатиму.

— Дуже вам вдячний! — кажу. — Бувайте!

Ліфт нарешті прийшов. Я ступив у нього й рушив униз. Слухайте, тіпало мене, мов у лихоманці! Аж у піт кинуло. Коли я вскакую в отаку халепу, мене щоразу проймає піт. Відколи пам’ятаю себе, вже разів двадцять потрапляв у таку тарапату. Просто вже терпцю немає.

25

Коли я вийшов надвір, уже світало. Було холоднувато, але мені це якраз не вадило, бо я добряче угрівся.

Та куди йти — хоч убийте, не знав. Знову брати номер у готелі й викидати Фібіні гроші не хотілося. Кінець кінцем я вирушив пішки до Лексінгтон-авеню й сів у метро в бік Центрального вокзалу — там були мої речі. Подрімаю, думаю, в отій величезній залі, де повно лавок. Так і зробив. І ви знаєте, спершу було навіть непогано — людей небагато, можна й лягти, випростати ноги. Але мені не дуже хочеться про це розводитись. Загалом комфорту ніякого. Особливо поспішати туди нема чого. Правду кажу. Тільки настрій собі зіпсуєте.

Спав я лише години до дев’ятої, потім до зали гунули мільйони людей, і довелося забрати з лавки ноги. А я не засну, коли ноги звисають. Сів я. Сиджу, а голова не перестає. Ще дужче розболілася. І за душу так шкребе, так шкребе, як ще ніколи в житті не шкребло.

І не хотілося думати про містера Антоліні, та все ж таки я задумався. Що ж він, міркую собі, скаже, каналія, дружині, коли та спитає, чого я втік? Мене це, правда, не дуже й турбувало, — я ж бо знав, що він чоловік розумний і знайде що відповісти. Скаже, нібито я поїхав додому абощо. Одне слово, це мене не дуже турбувало. Мучило мене інше — те, як я прокинувся, коли він погладив мене по голові. Розумієте, може, даремно я подумав, що він збирається загравати зі мною? Може, думаю, йому просто подобається гладити сонних хлопців по голові? Адже напевно я нічого не знаю. Звичайно, не знаю. Я вже навіть подумав, чи не взяте мені саквояжі й повернутися, як і обіцяв, до містера Антоліні. Я міркував так: якщо навіть у нього якісь збочення, то до мене він усе одно ставиться дуже добре. І не був невдоволений, кола я серед ночі подзвонив йому, — каже, приїзди хоч зараз, якщо хочеш. А як близько до серця взяв потім мої прикрощі, як давав поради щодо справжньої своєї мірки й т. ін., і як отоді сам підійшов до Джеймса Касла, — я про нього вже розповідав, — коли той лежав на сходах мертвий… Про все це я й міркував. І що довше міркував, то тяжче ставало на душі. Не давала спокою думка про те, чи не повернутися до містера Антоліні додому. Мабуть, він справді погладив мене по голові просто так. І чим довше я про це замислювався, тим тяжче ставало на душі й тим глибше я заплутувався. А тут, як на зло, ще й розболілися очі. Ріже, наче в них піску хтось насипав, — я ж бо не виспався. А тоді, бачу, вже й нежить почався, а