Читати книгу - "Пригоди бравого вояки Швейка"

і божився, що такої корови не знайдуть у цілій Галичині, в цілій Австрії і Німеччині, в цілій Європі і на цілому світі. Він скиглив, плакав і бив себе в груди, мовляв, це найжирніша з корів, які будь коли з волі Єгови з’являлися на світ божий. Він клявся всіма прабатьками, що подивитись на цю корову приїздять аж з Волочиська, про цю корову говорять в усій країні, як про казку, що це, власне, не корова, а найдобротніший бугай. На завершення він впав перед ними навколішки і, обнімаючи коліна то одного, то другого, репетував:

— Краще забийте старого, бідного єврея, але без корови не ідіть.

Він своїм виттям так усіх спантеличив, що вони зрештою потягли це бидло, яким погребував би навіть і шкуродер, до польової кухні. Потім ще довго, коли вже гроші були у нього в кишені, єврей плакав та бідкався, буцімто його зовсім загубили, знищили, що він сам себе пограбував, продавши за безцінь таку прекрасну корову. Він молив повісити його, бо на старості літ упоров таку дурницю, через яку його предки в домовинах поперевертаються.

Покачавшись ще трохи у поросі, він враз обтрусив із себе весь жаль, пішов додому і там у комірчині сказав своїй жінці:

— Ельзалебн[147], солдати дурні, як чобіт, а твій Натан мудрий.

З коровою було багато клопоту. Іноді здавалося, що її взагалі не можна обідрати. Коли почали здирати шкуру, вона в кількох місцях подерлася, і під нею показалися м’язи, скручені, як висохлі корабельні линви.

Тим часом звідкись притягнули мішок картоплі і, втративши всяку надію на успіх, почали варити ці сухожилля і кості, а в той час поруч в малій кухні кухар у цілковитому розпачі готував офіцерський обід з куснів цього скелета.

Ця злощасна корова, якщо взагалі так можна іменувати цей витвір природи, надовго закарбувалася в пам’яті всієї роти, і майже з певністю можна сказати, що коли перед Сокальською битвою командири нагадали б солдатам про лісковецьку корову, вся одинадцята рота з грізним ревом і страшною люттю кинулася б з багнетами на ворога.

Корова виявилась такою безсоромною, що з неї навіть і юшки не вдалося зварити. Чим довше м’ясо варилося, тим міцніше воно трималося костей, утворюючи з ними одне ціле, закостеніле, як бюрократ, який все життя пасеться по канцеляріях і живиться лише справами.

Швейк як кур’єр підтримував постійний зв’язок між штабом і кухнею, щоб установити, коли вже оте м’ясо звариться, і нарешті він доповів надпоручнику Лукашу:

— Пане оберлейтенанте, корова перетворилася на порцеляну. У неї таке тверде м’ясо, що ним можна різати скло. Кухар Павлічек, покуштувавши разом з Балоуном це м’ясо, зломив собі передній зуб, а Балоун — кутній.

Балоун із серйозним виглядом підійшов до надпоручника Лукаша і, затинаючись, подав йому свій зламаний зуб, загорнутий у «Люрдську пісню».

— Голошу слухняно, пане оберлейтенанте, я робив усе, що міг. Це той самий зуб, що зламався в офіцерській кухні, коли ми пробували, чи не можна з цього м’яса зробити біфштекса.

При цих його словах з крісла під вікном підвелася чиясь сумна постать. Це був поручник Дуб, якого санітарна двоколка привезла зовсім знесиленого.

— Будь ласка, тихіше, — сказав він з розпачем у голосі, — мені погано.

Він знову сів у старе крісло, в кожній щілині якого мешкали численні родини блощиць.

— Я втомлений, — сказав трагічним тоном, — я кволий і хворий. Не говоріть, будь ласка, при мені про зламані зуби. Моя адреса: Сміхів, вулиця Кральовська, номер вісімнадцять. Якщо я не дотягну до завтра, прошу повідомити про це мою сім’ю, і не забудьте зазначити на моїй могилі, що я до війни був учителем цісарсько-королівської гімназії.

Він тихенько захропів і вже не чув, як Швейк процитував вірш із заупокійної:

Ти зняв гріх з Марії Діви,

В рай увійшов убивця хтивий,

То й мене спаси, Правдивий!

Після цього фельдфебель Ванєк встановив, що знаменита корова мусить варитися в офіцерській кухні ще дві години, а про якийсь біфштекс не може й мови бути і замість біфштекса приготують ґуляш.

Було вирішено наразі дати солдатам належний відпочинок, все одно вечеря буде готова аж під ранок.

Фельдфебель-рахівник Ванєк звідкись приніс в’язку сіна, поклав її під себе в ксьондзівській їдальні і, нервово підкручуючи вус, тихо сказав надпоручникові Лукашу, який відпочивав на старому дивані:

— Хоч вірте, хоч ні, пане оберлейтенанте, але такої корови мені за всю війну ще не доводилося жерти…

У кухні перед запаленим недогарком костельної свічки сидів телефоніст Ходоунський і писав про запас додому листа, щоб не морочитися з цим, коли батальйон нарешті матиме певний номер польової пошти. Він писав:

«Моя дорога жінко, найдорожча Боженко!

Ніч, а я безнастанно думаю про Тебе, моє золото, і бачу, як Ти дивишся на порожнє ліжко біля себе і згадуєш мене. Мусиш пробачити, якщо при цьому дещо спаде і мені на думку. Я вже, як Тобі добре відомо, від самого початку війни на фронті багато чув від своїх товаришів, які були поранені і їздили у відпустку додому. Вони воліли б лежати у землі, ніж бути свідками того, що якийсь падлюка волочиться за їхніми жінками. Мені боляче, що я, дорога Боженко, мушу Тобі писати такі речі. Я б Тобі цього навіть не писав, але Ти добре знаєш, адже Ти мені сама призналася, що я не перший, з ким Ти мала серйозне знайомство, і що до мене Ти була з паном Краузе з Микулашської вулиці. Тепер, коли я вночі згадую про це, уявляю собі, що той недоносок за моєї відсутності може мати до Тебе якісь претензії, я б його, вір мені, дорога Боженко, задушив би на місці. Я довго це тамував у собі, але коли подумаю, що він може знову чіплятися до Тебе, то моє серце скипається. Звертаю Твою увагу лише на одне: я не стерплю поруч себе якоїсь свині, яка курвиться з кожним і ганьбить моє ім’я. Пробач мені, дорога Боженко, мої прикрі слова, але пам’ятай, щоб я нічого про Тебе поганого не чув. Інакше буду змушений вас обох випотрошити, бо я вже на все готовий, коли б навіть мав заплатити за це життям.

Тисячу разів цілує Тебе і вітає татуня й мамуню Твій Тоноуш.

N.B. Не забувай, що Ти носиш моє ім’я».

Потім почав писати другого листа про запас:

«Наймиліша моя Боженко!

Коли Ти дістанеш ці рядки, знай, що відбулася велика битва, в якій воєнне щастя обернулося у наш