Читати книгу - "Пан Ніхто"

про ту жінку, — наказую собі. — Тебе цікавить не Ліда, а Кралев. Ти повинен подбати про життя тисяч людей, а не про якусь дурепу».

Минає майже півгодини. Нарешті з готелю виходять Кралев із Лідою. Кралев тримає жінку під руку. Ліда трохи бліда, але спокійна. Отже, даремно я хвилювався. Є жінки, які легко призвичаюються до будь-яких обставин, але ж спочатку люблять розігрувати драму. Кралев доводить дівчину до машини, вони сідають і їдуть до бульвару Ла Канеб'єр.

Мій «сітроен» назирці котить за старим спортивним автомобілем. Цього разу ми помінялися ролями. Я тримаюсь на значній відстані, аби не було видно мого номера. Кралев — нікчемний шофер, та це не заважає йому шалено вести машину, очевидно, він розраховує на те, що водії, рятуючи себе, врятують і його. На роздоріжжі за містом «ягуар» стишує швидкість і завертає на шосе, що веде на Лазуровий берег.

З усього видно, що Кралев вирішив перед своєю небезпечною місією провести медовий день у якомусь дорогому готелі. Це не суперечить моїм планам, аби тільки їхній куточок був не дуже далеко. Після десятигодинного сидіння за кермом утрачає свою привабливість навіть весільна подорож.

«Ягуар» минає Тулон, — в цьому немає нічого дивного: велике місто, непривітні вулиці, портова метушня. Та коли таратайка залишає позад себе Сен-Тропе, цю перлину Лазурового берега, я в думках лаю Кралева. Прокльони на його адресу доводиться повторювати й за Сен-Максімом, і за Сент-Рафаелем. Цей дурень, либонь, вирішив показати своїй коханій Ніццу або Монте-Карло.

Шлях біжить уздовж берега — зелені горби, червонясті скелі, синє море, — та все це нічого не варте, якщо ти до смерті хочеш спати і женешся за самогубцем, який долає закрути із швидкістю дев'яносто кілометрів, самовпевнений, як кожен новачок. Я споглядаю за «ягуаром» здалеку — не ближче як за два повороти, переконуючи себе, що зараз я почуваю себе бадьоріше, ніж будь-коли.

Машина Кралева в'їздить у Канни, мчить по Ла Круазет, поступово зменшуючи швидкість. У мене таке враження, що Кралев шукає зручного готелю, тому я гальмую біля «Медітеране», звідки видно весь набережний бульвар. Таратайка спиняється за кількасот метрів попереду. Якийсь час пасажири лишаються в автомобілі. Потім з'являється Кралев, допомагаючи вийти жінці. Ліда ледве тримається на ногах, спирається на руку Кралева, немов їй раптово запаморочилося в голові. Здається, вона справді почуває себе погано, бо, ступивши кілька кроків, зупиняється. Кралев щось їй каже, потім садовить знову в машину, а сам іде до кав'ярні, що навпроти. Я вирішую скористатися перервою і також шугаю до найближчої кав'ярні. Випиваю подвійну каву й чвертку перно і потім прямую до телефонної кабіни повідомити в готель «Марганець», коли приїду.

«Мені мають дзвонити з Парижа. Прошу вас, скажіть від мого імені, що я прибуду в «Марганець» лише о другій годині по обіді — затримався в Марселі через несправність автомобіля».

Моє повідомлення радо приймають і дякують мені: до сезону ще далеко, і в них, мабуть, не дуже багато клієнтів.

Коли я знову з'являюсь на набережній, «ягуар» ще стоїть на своєму місці. Сідаю в автомобіль і чекаю. Невдовзі з кав'ярні виходить Кралев із пляшкою вітелуаз й прямує до таратайки.

Ми знову в дорозі. Проїжджаємо всі курортні місця між Каннами й Ніццою, але Кралев ніде не спиняється. Ніццу також минаємо транзитом. Тепер мені зрозуміла мета весільної подорожі — Монте-Карло. Отже, коли в далечині завиднілися білі будівлі столиці рулеток, розташовані амфітеатром серед осяяних денним сонцем скель, я полегшено зітхаю — нарешті відпочинок.

Та на моє здивування, Кралев проїздить і Монте-Карло. Попереду лишається тільки селище Ментон. Але воно лежить на франко-італійському кордоні, отже, далі так спокійно переслідувати Кралева для мене ризиковано. Швидко пригадую попередньо розроблений план дій. Бачу в люстерку свої червоні, втомлені очі. В голові гуде, наче мій череп затиснули лещатами. Нічого дивного: ось уже чотирнадцять годин я сиджу за кермом, подолано добру тисячу кілометрів.

Додаю газу, вирішивши покласти край цій грі наввипередки. Шосе майже порожнє — зараз обідній час. Несподівані повороти, спуски й підйоми роблять дорогу тактично дуже зручною. Аж ось я помічаю, що «ягуар» також підвищує швидкість. Натискаю до кінця на педаль акселератора, але відстань між автомобілями не зменшується Мабуть, Кралев давненько помітив, що його на відстані переслідує «сітроен», і тепер, коли я вирішив наздогнати його, він додав газу.

Мені добре відомі якості таратайки: наздогнати її неможливо. Моя геніальна ідея — встановити надпотужний мотор у старий автомобіль — зараз дається взнаки, та не на користь мені. І все-таки «сітроен» має перевагу над «ягуаром» — за кермом сиджу я, незважаючи на те, що в мене вже потемніло в очах і розколюється від утоми голова.

Продовжую натискати на акселератор, гальмуючи тільки на крутих поворотах, і вичікую, коли настане мій час. Це має бути якийсь дуже різкий закрут, де Кралеву доведеться зменшити швидкість, щоб не зірватися в море, ціла серія поворотів або ж…

Шосе стрімко спускається вниз і потім так само різко піднімається вгору, врізаючись у надбережні скелі. «Ягуар» летить щодуху за триста метрів поперед мене, зберігши інерцію на підйом. Аж раптом на протилежному спуску з'являється великий грузовик, нахабно зайнявши центральну частину дороги. Кралев протяжно сигналить, та грузовик їде собі по середині шляху, і Кралев вимушений притишити швидкість, аби не наразитися на велетня. Лише тепер шофер грузовика ліниво збочує праворуч, та «ягуар» вже втратив силу інерції. Як тільки він розминається з грузовиком, я зараз же наздоганяю його і, націливши на Кралева пістолет, заступаю шлях. «Ягуар» ударяється в крило «сітроена» й застигає на місці.

— Руки вгору! — наказую я. — Не прискорюй свою смерть.

Кралев неохоче підносить догори темні волохаті руки.

— Виходь!

Він потирає чоло, сподіваючись, що все це йому ввижається уві сні.

— Я тобі кажу: виходь! Хіба не бачиш — твій шлях скінчився.

Кралев виходить з автомашини. Я пильно стежу за кожним його порухом. Ліда сидить, схиливши голову на спинку сидіння, наче все це її не обходить.

— Де пістолет?

— Немає, — байдуже відказує Кралев.

— Куди ти його сховав?

— Немає пістолета, — повторює він. — Готуючись переходити кордон, я не беру з собою зброї.

Він, мабуть, справді збиравсь перебратися через кордон і тому не взяв пістолета.

— Стань он там! — показую я на край провалля, що за скелею.

Це місце дуже зручне для розмови віч-на-віч: з шосе його не видно.

Кралев апатично виконує мій наказ.

— Будемо торгуватися чи зразу ж стріляти?

— Що ти пропонуєш? — байдуже кидає Кралев, наче він уже