Читати книгу - "Володар Світла"

Опісля челядь і гості злилися в одну процесію й посунули містом у бік темного Яминого павільйону, де влаштовано бучну превеселу учту й зіграно «Криваву маску».

Коли Сем зустрів свого останнього тигра, звірюка повільно кивнула — знала вже, на кого полює. Бігти йому не було куди, тож він просто стояв і чекав. Кішка теж не поспішала. Цієї миті на Місто спробувала налетіти орда демонів, але їх не пустила потуга химороді. Богиню Ратрі бачили в сльозах, і її ім’я внесли до списку. Тека-архівара тимчасово ув’язнили в піднебесних підземеллях. Чули, як владар Яма мовив: «Життя не повстало», — ніби майже був сподівався, що таки повстане.

Як зважити на все це, ґрунтовна й разюча була вона, та смерть.

Весільна учта тривала сім днів, і владар Мара навіював на бенкетарів сон за сном. Мов на чарівному килимі, катав він їх теренами ілюзій, зводив палаци з барвистого диму на стовпах із води й вогню, знижував лавки, на яких вони сиділи, у каньйони зоряного пилу, коралами й смирною намагався спрямувати чуття поза звичні межі; він напустив на них усі їхні Образи й не давав із них вийти, закрутивши навколо круговерть архетипів, на які спиралися їхні сили: Шива на цвинтарі оспівував Танцем руйнації і Танцем часу легенду про те, як знищив колись три летючі міста титанів, Крішна Темний рухався в позиціях Борецького танцю, нагадуючи, як здолав був чорного демона Бану[117], а Лакшмі виконувала Танець статуї; навіть владаря Вішну змусили вкотре показати церемонні па Танцю амфори, Муруґан же в цей час реготав у своєму новісінькому тілі зі світу, вирядженого в усі свої океани, і гопав по цих водах, мов по сцені, у тріумфальному танці — тому самому, що його він витанцьовував, убивши Шуру[118], який сховався був у морських глибинах. Мара ворухнув рукою, і були чари й барви, музика й вино. Були вірші й забави. Був спів і сміх. Були змагання, неабиякі випроби моці та вправності. Зрештою, щоб витримати всі ті сім днів веселощів, треба було мати божественну витривалість.

Як зважити на все це, ґрунтовне й разюче було воно, те весілля.

Коли воно закінчилося, молодята покинули Небеса, щоб якийсь час мандрувати світом і тішитися багатьма місцинами. Ні слуг, ні челяді із собою не взяли, щоб мандрувалось вільніше. Ні послідовності своїх відвідин, ні тривалості перебування там чи сям не розголошували — та й сподівано, з такими-то небесними приятелями-жартунами.

Гульбища точилися собі й після їхнього від’їзду. Владар Рудра, заживши неймовірної кількості соми, видерся на стіл і завів був промову щодо молодої — і то таку, яка аж ніяк не сподобалася б Ямі, був би він присутній. З огляду на це владар Агні ляснув Рудру по губах і негайно дістав виклик на дуель — в Образах, із відстані завдовжки в Небеса.

Аґні полетів на гору за Канібуррою, а Рудра зайняв позицію поруч Краю Світу. Коли дали сигнал, Рудра випустив теплочутливу стрілу, яка зі свистом долала довгі милі, наближаючись до суперника. Однак владар Аґні засік її за п’ятнадцять миль від себе та спалив у повітрі вибухом Світового вогню, потім перемістив ту саму силу, мов світляну голку, і торкнув нею Рудру, спопеливши того на місці, а заразом і пронизавши склепіння за його спиною. Так була збережена честь локапалів, а на місце загиблого старого Рудри з лав напівбогів підвищили нового.

Один раджа й двоє верховних жерців умерли від отрути, ще й досить мальовничо, і для їхніх синюватих останків спорудили вогнища. Владар Крішна прибрав свого Образу й зіграв музику, після якої всяка інша — не музика, а коли він дограв, Гуарі Світла перемінила гнів на ласку, пом’якшала серцем і вернулася до нього. Сарасваті у всій своїй пишноті виконала Танець насолоди, а тоді владар Мара відтворив утечу Гельби й Будди вулицями Міста. Та ця остання мана багатьох занепокоїла, й імен у списку побільшало. Тут серед них посмів явитися демон у тілі юнака з головою тигра, який люто накинувся на владаря Аґні. Демона відігнали, об’єднавши сили, Ратрі й Вішну, та він спромігся чкурнути в безтілесність, перш ніж Аґні встиг прицілитися в нього своїм жезлом.

У дні по тому на Небесах сталися зміни.

Списосяйного Тека-архівара судили кармовладці й переселили в мавпяче тіло, записавши йому у свідомість спеціальне попередження, щоб його раз по раз поновлювали в тілі мавпи й він блукав світом у цій подобі доти, доки Небеса не зглянуться на нього й не помилують. Опісля його доправили в південні джунглі й випустили відробляти кармінний тягар.

Владар Варуна Справедливий зібрав навколо себе слуг і покинув Місто Небесне, щоб оселитися десь у світі. Дехто з його недоброзичливців порівнював цей від’їзд із від’їздом Нірріті Чорного, бога пітьми й зіпсуття, що залишив колись Небеса, сповнений лихої волі й міазмів багатьох моторошних проклять. Та Варунині недоброзичливці не були такі вже численні, бо знано було всім: Справедливим його величають засдужено, а огуда на його адресу легко може відбитися плямою на доброму імені самого огудника, отож про Варуну мало хто говорив — хіба що в перші дні по від’їзді.

Значно пізніше, у дні Небесних чищень, у світ вигнали ще декого з богів. Проте вигнання їхнє мало свої початки саме в тих часах, коли на Небеса знову приходив акселераціонізм.

Дальшими днями Брахма — найможніший із чотирьох божих чинів і вісімнадцяти райських воїнств, Усетворець, владар Високих Небес і всього під ними, із пупа якого пнеться лотос, руки якого збурюють океани, ноги якого за три кроки всі світи обходять, барабан слави якого вбиває жах у серця ворогів його, на правиці якого колесо закону, який спутує лиха змією, — почувався щораз більш ніяково та збентежено внаслідок обіцянки, необачно даної Володарці Смерті. Утім, він, найпевніше, учинив би так само й без її вмовлянь. Отже, головним результатом її дій було, імовірно, те, що завдяки їм він мав — хай і недовго — когось, кого міг звинуватити у своїх пізніших неприємностях. Його ж бо знали ще як Брахму Непохибного.

Після гульбищ склепіння Небес полагодили в кількох місцях.

У Музеї Небес відтоді повсякчас чатував озброєний вартовий.

Планували кілька вилазок демоноловів, але тільки в планах воно й лишилося.

Призначили нового архівара — з тих, хто ані найменшої тями про свій родовід не мав.

Канібуррських котів-примар ушанували символічною присутністю в Храмах по всій землі.

Останньої ночі гульбищ якийсь бог прибув сам-один до Павільйону