Читати книгу - "Рибалки"

124
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 56 57 58 ... 87
Перейти на сторінку:
материного повернення з психіатричного шпиталю, він знайшов дещо, чого я не помічав раніше, хоч воно увесь час простояло на верхній полиці у вітальні, поруч із обрамленим портретом наших батьків у день їхнього весілля в 1979 році. Обембе показав мені прозору банку, що стояла на тій полиці. У ній була поліетиленова торбинка з чимось попелясто-сірим, схожим на глинистий пісок, накопаний з-під давно повалених стовбурів дерев, висушений на сонці й розтертий до розмірів шматочків солі. Я теж поліз туди і побачив напис на банці: «Боджа Аґву (1982–1996)».

Коли ми через кілька днів після того причепилися до батька, і Обембе повідомив, що знає, що дивна речовина в банці — то залишки Боджі, батько повагався і визнав його правоту. Їх із матір’ю, розповів він, родичі й близькі суворо попередили, що Боджу не можна ховати. Закопати самогубця і братовбивцю було б хулою проти Ані, богині землі. Хоч християнство і пройшлося мітлою по землях іґбо, але крихти й залишки африканської традиційної релігії уникнули того прибирання. Час від часу з нашого міста й від рідні у діаспорах чулися розповіді про таємничі нещасні випадки — і навіть смерті, — що були покаранням богів нашого клану. Батько, котрий не вірив, що богиня покарає його, та й узагалі — в те, що такий витвір «неграмотних головешок» взагалі існує, вирішив не ховати його заради матері, тому що їй уже випало немало трагедій. Він не сказав нам із братом ані слова, і ми нічого не знали, аж поки про це не довідався Обембе, пошуковий пес.

* * *

Його розум був розумом пошукового пса — він не знав спокою і завжди працював у режимі винюхування нового знання. Він був людиною, яка ставила запитання, — дослідником, котрий читав про все на світі, щоб підживити свій розум. Ліхтар, його супутник у нічних читаннях, був його найліпшим товаришем. До смерті моїх братів ми мали вдома три гасові лампи. Ґніт, яким можна було керувати за допомоги коліщатка, був умочений у посудину з пальним і вбирав гас. Через багаторічні проблеми з подачею струму в будинки жителів Акуре, Обембе щовечора читав при одному з тих трьох ліхтарів. Після смерті наших братів він почав читати так, ніби від того залежало його життя. Він був усеїдною твариною і зберігав зібраний з книжок врожай інформації у своїй голові, а тоді, переробивши її й виділивши головне, він щовечора передавав його мені у вигляді історій на ніч.

Ще до смерті наших братів він розповідав мені історію про принцесу, яка пішла за бездоганним джентльменом надзвичайної вроди до серця лісу, твердо намірившись вийти за нього заміж, але там дізналася, що він був лиш черепом, котрий позичав плоть і решту частин тіла в інших. Ця оповідка, як і всі хороші оповідки, посіяла зерно в моїй душі, і воно залишається там і досі. У ті дні, коли Ікенна був пітоном, Обембе розповів мені історію Одисея, короля Ітаки, про яку дізнався зі спрощеного переказу Гомерової поеми, навіки вишкрябавши в моїй уяві образи Посейдонових морів і безсмертних богів. Здебільшого він розповідав мені свої історії вночі, у майже повній темряві нашої кімнати, і я поступово заглиблювався у світ, який створювали його слова.

Через два дні після того, як мати повернулася зі шпиталю, ми сиділи на ліжку в нашій кімнаті, притулившись спинами до стіни, і нас потихеньку зморювало. Зненацька мій брат сказав:

— Бене, я знаю, чому померли наші брати, — він клацнув пальцями й підвівся, узявшись за голову. — Послухай, я щойно… я щойно зрозумів.

Він знову сів і почав розповідати мені довгу історію, яку колись вичитав у книжці, назву якої вже не пам’ятав, але котра, він був цього певен, була написана мовою іґбо. Я слухав, як голос брата лунав над гудінням вентилятора на стелі. Закінчивши, він замовк, а я тим часом намагався осягнути історію того дужого чоловіка, Оконкво, котрий був змушений вчинити самогубство через підступи білих людей.

— Розумієш, Бене, — сказав він, — жителі Умуофії були завойовані, бо не були об’єднані.

— Це правда, — сказав я.

— Білі люди були спільним ворогом, котрого можна було легко здолати, якби народ бився разом. Знаєш, чому померли наші брати?

Я похитав головою.

— Через те саме — через розбрат.

— Так, — пробурмотів я.

— Але знаєш, чому Іке й Боджа були розділені? — він передбачив, що я не знатиму відповіді, тож не чекав довго, а одразу відповів: — Через пророцтво Абулу. Вони загинули через пророцтво Абулу.

Він поклав пальці однієї руки на зворотний бік долоні іншої й задумливо почухав її, не помічаючи білих смуг, що утворювалися на його сухій шкірі. Ми трохи посиділи мовчки, і мій розум поплив назад, наче я покотився на роликових ковзанах зі стрімкого ухилу спиною вперед.

— Абулу вбив наших братів. Він наш ворог.

Його голос ніби надломився, і слова долинули, як шепіт з іншого краю печери. Хоч я знав, що прокляття Абулу змінило Ікенну, я не вважав, що навіжений був прямо причетний до всього так, як описав мій брат. Я ніколи не думав, що його можна прямо звинуватити, хоч і бачив ознаки того, що саме він прищепив моєму братові страх. Але коли мій брат вказав на це, до мене дійшло, що це правда. Я міркував над цим, а Обембе підтягнув коліна до грудей і обійняв їх руками, стягнувши простирадло так, що з-під нього визирнув матрац. А тоді, повернувшись до мене й поставивши одну руку на ліжко так, що вона продавила матрац аж до дошки, він махнув кулаком у повітрі й сказав:

— Я вб’ю Абулу.

— Нащо тобі це робити? — жахнувся я.

Він обвів моє обличчя очима, які швидко затуманювалися сльозами, й сказав:

— Я зроблю це заради них, бо він убив наших братів. Я зроблю це заради них.

Приголомшений, я дивився, як він спершу пішов замкнути двері, а тоді подався до вікна. Він сягнув рукою до кишені шортів. Тоді я побачив спалахи двох спроб запалити сірника. На третій раз він зашкварчав, а невдовзі з’явився і згас

1 ... 56 57 58 ... 87
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Рибалки», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Рибалки"