Читати книгу - "Вересові меди"

– А де твоя мама, красотулько? – запитав Дану, яка якраз набирала в криниці, за будинком, воду для прання.

– Тебе жде-не діждеться, – усміхнулася Дана.

– Вона мене не жде, – Мелешко аж образився. – Мабуть, сама пішла. Це непорєдно. У нас був договор – ходити стрічати наших тіко разом.

Дана сполошилася. Кинулася поперед Мелешка до зупинки. Там кілька людей чекали автобуса, але Настини серед них не було. Не було її ні на полі, ні на колгоспній фермі, куди вона іноді навідувалася, щоб пообнімати вже не своїх корову і коней.

На пошуки вийшла вся вулиця, але Настина наче крізь землю провалилася. Наступного дня лісник повідомив, що біля Бузькового болота знайшов мертву жінку. Лежала під кущем, згорнувшись калачиком. Мабуть, лягла відпочити, та й заснула. А вночі взялися заморозки, аж вода в калюжах пришерхла, тоненькою льодяною кіркою покрилася. Певно, заснула, бідолашна, і в сні й замерзла.

– От вам і знак! От і зустрілася з татом! – заплакала Дана.

Після похорону Дана зібралася до Ковеля – казав хтось, що туричівських чоловіків в тамтешній тюрмі тримають. Але її вузлик з харчами не прийняли.

– Нема такого.

– Але був?

– Сказано, нема. Проходь!

Вона відійшла, трохи постояла і знову стала у довжелезну чергу людей з вузликами. Довелося стояти ще півдня. А коли підійшла вдруге, сказала, що до Степана Охрімчука. Передачу мовчки забрали.

– А чи можна якось записатися на побачення? – запитала молодого чоловіка у військовому однострої, який сидів за віконечком.

– Дєвушка, ти с луни свалілась? – засміявся він і крикнув. – Слєдующій!

Дана повернулася додому. Наступного ранку на порозі став бригадир.

– Сьодні твоя ланка піде на льон, на те поле, що під лісом.

– Яка ланка?! – здивувалася Дана.

– Мальована! – сердито сплюнув бригадир. – Колгоспна ланка. Ти що ж думаєш, що будеш жити в селі і не робити у колгоспі? З тунеядцями у нас не бавляться: до суду – і в тюрму. Там заставлять робити. Там із лінивих трутнів роблять працьовитих бджіл, свідомих радянських громадян.

– Я не колгоспниця. Я актриса.

– Погорілого театру? – засміявся бригадир.

– Чого ж погорілого? Він стоїть, цілий-цілісінький, у самому центрі Луцька. Я там працюю. Приїхала додому тільки щоб доглянути маму.

Вона не знала, чи її взагалі колись візьмуть до того театру. Але треба ж якось стерти цю нахабну усмішку з червоного бригадирового обличчя.

– Ну-ну, казав сліпий: «Побачимо». Не так просто, дорогенька, теперка вирватися з села. Паспортів у колгоспі не видають. А без бумажки ти букашка.

– Кордон на замку, – Дана згадала раптом слова Ніни Певної про те, що вони з Миколою запізнилися з виїздом, тепер з СРСР і пташка не вилетить.

– На якому ще замку? – насторожився бригадир.

– Та то я так, – гірко усміхнулася Дана. – Замок треба купити. Досить того, що хату нашу забрали, то ще й цю літню халабуду можете пограбувати.

Зарізала п’ять курок. Дві запекла, три обтерла сіллю, обклала жалючою кропивою, обгорнула полотнинами і поклала до кошика. Решта зозулястих вже кудкудакають на подвір’ї тітки Хотинки. Зайшла до Димки. Подала конверта.

– Якщо раптом він зайде…

– Зайде, Богоданцю, зайде! Тіко поклади своє письмо он там, на видному місці – під покутем. Якщо раптом помру, то щоб міг знайти твій Юрко. Гадала я на тебе учора.

– І що?

– Навіть не знаю, що сказати. Скільки не гадаю, а показує дві дороги. На одній ти в парі, а на другій…

– Без пари? Але як то може бути – щоб одна людина водночас на двох дорогах, і в парі і без пари?

– Не знаю, Богоданцю, сама не второпаю. Так показує моє гадання.

– Головне, бабуню, щоб ви були. Довго-довго! Я просила тітку Хотинку – вона буде до вас навідуватися. Та й інші…

– Инші, моя птасю, прийдуть. Ая, як тіко щось довгорить, так хутко присагонять за поміччю. То їм зіллє, то настоянки, то од навроків, бабо, щось дайте. Ти не журись, я тутечки сама не пропаду. Тіко б у тебе все добре. Та щоб люди добрі на дорозі стрічалися.

Вийшла з дому рано-вранці. Не хотіла, щоб з вікна сільради бачили, як вона йде до зупинки. Поки спохопляться, поки що, то вона вже буде в місті.

– Девушка, вам нужно место в гранд-отеле под названием «Тюрьма»? Так я могу замолвить словечко. Номер «люкс», наверное? Угадал?

В огрядного чоловіка в однострої кольору хакі – усмішка від вуха до вуха, аж металеві коронки на кутніх зубах видно, але світло-сірий, наче паморозь на осиці, погляд – пронизливий і чіпкий.

Чи то у дядечка справді гарний настрій зранечку, чи то в нього звичка така – за будь-якого настрою усміхатися до молоденьких і вродливих дівчат. Певно, давненько спостерігає за Даною, як вона сидить біля височенного муру, спершись на клунки, і терпляче поглядає на зачинену залізну браму.

– Ой, доброго ранку! Я тут… з передачею… Чекаю, поки відчиниться…

– А кто сказал, что тебе откроют? И