Читати книгу - "Лист незнайомої"

змушена була відвернутися, бо він так уважно дивився на неї, що її голос почав тремтіти, – можливо… людина найбільше соромиться… саме тих, хто до неї найближче.

Він раптом зупинився, ніби у нього всередині щось різко заболіло.

– Отже… ти маєш на увазі, – і раптом його голос змінився, став м’яким і глибоким, – ти вважаєш, що нашій Гелене… було б легше зізнатися у своїй провині комусь іншому… наприклад, гувернантці… що вона…

– Без найменшого сумніву… вона тільки тому і чинила такий сильний опір… бо це був саме ти… бо твоя думка дуже важлива для неї… бо… бо… тебе вона любить найбільше…

Він знову зупинився.

– Ти… здається, ти маєш рацію… усе справді так і є, як ти кажеш… це дивно… саме про це я ніколи не думав… а це ж так просто… Можливо, я був занадто суворим, ти ж мене знаєш… я не хотів. Але я зараз скажу їм… ясна річ, вона піде завтра на свято… я просто хотів покарати її впертість, її непокору і те… те, що вона мені не довіряла… Але ти маєш рацію, я не хочу, щоб ти думала, ніби я не вмію пробачати… не хочу… хто завгодно може так думати, але не ти, Ірене…

Він подивився на неї, і вона відчула, як червоніє під цим поглядом. Він сказав саме так умисно чи випадково – і чи буває така оманлива, небезпечна випадковість? Вона так і не змогла наважитися заговорити, і це було жахливо.

– Вирок винесено, – на нього напала якась дивна веселість. – Гелене вільна, і я іду особисто це їй оголосити. Тепер ти мною задоволена? Чи є у тебе ще якісь бажання?… Ти… бачиш сама… я сьогодні у великодушному настрої… мабуть, через те, що вдалося вчасно уникнути несправедливості. Це завжди приносить полегшення… Ірене… чуєш?… Завжди!..

Їй здалося, вона розуміє, що значить цей натяк. Вона підійшла ближче до нього і відчула, як слово проривається з неї назовні, він також зробив крок уперед, ніби хотів чимшвидше прийняти з її рук те, що так гнітило її. І тут вона побачила його погляд, і у ньому невситиме бажання почути зізнання, почути щось про неї – її таємницю. У погляді чоловіка жевріла нетерплячка, і від цього все у ній раптом зламалося. Її рука втомлено опустилася, і вона відвернулася. Усе марно, подумала вона, їй ніколи не вдасться наважитися вимовити це слово, яке звільнило б її, слово, яке пекло зсередини і позбавляло спокою. Попередження прозвучало як грім, але вона вже знала, що не зможе нікуди втекти. І найпотаємніше її бажання тепер було саме те, чого вона досі найбільше боялася: викриття.

Її бажання, здається, мало шанси здійснитися значно раніше, ніж вона цього очікувала. Боротьба тривала уже чотирнадцять днів, й Ірене відчувала, що сили її вичерпано. Ось уже чотири дні жінка не давалася чути. Але страх уже так глибоко проникнув у її тіло, так влився у її кров, що вона здригалася від кожного дзвінка у двері і бігла поперед усіх, щоб не пропустити нову звістку від шантажистки. У цьому бажанні було щось неспокійне, майже тужливе, бо кожна сума, яку вона віддавала, купувала їй один вечір спокою, кілька годин, проведених із дітьми, прогулянку. На один вечір, на один день вона могла зітхнути з полегкістю, вийти на вулицю, зустрітися з друзями. Але сон був мудрішим, він не давав обдурити себе дрібними обнадіюваннями і був свідомий близької небезпеки, тож уночі все у неї всередині наповнювалося страхом.

І ось вона знову поспіхом вибігла на дзвінок у двері, щоб самій їх відчинити, хоча й усвідомлювала, що така поспішність і намагання випередити покоївку викличе підозру і може нашкодити їй. Але ці тверезі розмірковування не могли стримати її, і кожен телефонний дзвінок, кожен крок позаду неї на вулиці, кожен дзвінок у двері примушували її тіло різко зриватися з місця, ніби від удару нагайкою. І ось знову вона біжить зі своєї кімнати, відчиняє і спершу здивовано роздивляється незнайому жінку за дверима, а потім злякано відступає на крок, упізнавши у новому одязі та елегантному капелюсі ненависне обличчя шантажистки.

– О, це ви, пані Ваґнер, дуже приємно. Я мушу з вами поговорити.

І, не чекаючи на відповідь переляканої господині, яка тремтячою рукою сперлася на клямку, вона зайшла досередини, поклала вбік парасолю, яскраво-червону парасолю від сонця, мабуть, куплену на гроші своєї жертви. Вона рухалася з жахливою певністю, ніби у власному помешканні, і, задоволена собою, спокійна, розглядала солідно обставлену квартиру. Хоча ніхто її не запрошував, вона пройшла далі, до напіввідчинених дверей вітальні.

– Сюди, правда ж? – запитала відвідувачка зі стримуваною зверхністю, а коли Ірене, яка все ще не могла здобутися на слово, хотіла заперечити, заспокійливо додала: – Не бійтеся, я ненадовго.

Ірене пішла за нею без заперечень. Думка про те, що шантажистка перебуває у неї вдома, про це нечуване зухвальство, яке перевершувало найсміливіші побоювання, паралізувала її, здавалося, що все це страшний сон.

– Гарно тут у вас, дуже гарно, – захоплювалася жінка, розташовуючись зручніше, вона явно почувалася комфортно. – Як зручно сидіти, а скільки картин. Подивишся на все це, і повертатися не хочеться у свої злидні, а так живеш і не підозрюєш, як воно гарно буває. Дуже добре тут у вас, пані Ваґнер, дуже добре.

Аж тепер, коли ця шахрайка зручно розсілася у її вітальні, Ірене нарешті вибухнула люттю:

– Що вам потрібно, ви, шантажистка! Ви переслідуєте мене навіть у власному домі. Але я не дам замучити себе до смерті. Я!..