Читати книгу - "Сто днів. Левіафан"

ніби небо показує їм виразно, що не переймається лихом Франції та імператора. Незмінним радісним блакитним склепінням височіло воно над земною скорботою. Далеке й безтурботне сонце осявало промінням ненависні ворожі корогви. Саме літо святкувало перемогу ворогів. II

Одного з тих гарячих днів швець знову пішов до палацу провідати Анжеліну. Він ходив туди вже кілька разів. Він любив Анжеліну з усією щирістю своєї простої душі. В ті дні він переживав за Анжеліну. Вона могла сказати щось необдумане і наразитись на небезпеку, навіть накликати смерть. Сама вона не прийшла до нього, хоча він казав, що чекає її, коли вона опиниться в скруті. Тепер вона, безперечно, в скруті і все-таки не прийшла. Швець рушив у дорогу, прагнучи знову здобути Анжеліну.

Вокурка жваво ступав під пекучим сонцем. Піт котився по його обличчю, кущаві вуса злиплися, сорочка намокла, а кукса в шкіряному футлярі пекла, мов вогонь. Він дійшов до Єлисейського палацу, тільки-но минув полудень. Сказав, що хоче бачити Вероніку Казимир. Один з вартових пішов шукати її... і чекати шевцеві довелося довгенько. Сонце пекло нещадно, а Вокурку не пустили крізь браму в невеличкий затінок. Нарешті прийшла Вероніка, обняла його від зворушення та скорботи, а водночас із трохи вдаваною щирістю. Якраз він потрібний їй, яке диво, що він прийшов саме тепер! Вони, Вероніка і Анжеліна, мають візочок і саме тепер складають на нього речі. Вся прислуга в палаці мала знову присягнути королю, а хто відмовився, змушений покинути палац. Зрозуміло, що вона йде разом з Анжеліною. Як добре мати чоловічу допомогу, проказала вона і глянула на дерев’яну ногу Вокурки. Той помітив цей погляд, але постукав по нозі зігнутим вказівним пальцем і мовив:

— Мадемуазель Казимир, вона тримає добре! Ще краще, ніж моя стара!

Вероніка пішла. Вокурка був змушений чекати кілька годин, але, попри спеку, втоми не відчував. Кульгав туди і сюди, туди і сюди, туди і сюди, аж поки пробудив підозри таємних поліцаїв, які патрулювали навколо палацу. Вокурка, звичайно, помітив це, але не боявся їх. Він приготувався дати відповідь, раптом його запитають. Він сумлінно обміркував її, думав сказати щось на кшталт, мовляв, запитайте свого міністра, міністра Фуше, чого він шукає коло короля. Дотепна відповідь, здавалося шевцеві, багатозначна, розумна і неспростовна.

Зрештою, коли тіні вже подовшали і якраз змінили вартових, з’явились Вероніка Казимир і Анжеліна. Вони котили перед собою великий двоколісний візок. На ньому, прив’язані мотуззям, горою громадились їхні речі. Кожна жінка тримала одну з двох ручок. На виході їх затримала варта, потім поліцай у цивільному, Вероніка багато говорила й показувала папери. За годину вона повернеться, пообіцяла їм.

Вокурка давно вже не бачив Анжеліни. А як побачив тепер, йому здалося, що не минуло й дня, відколи він бачив її востаннє. Любе обличчя видалось його закоханим очам близьким і рідним. Імператор прийшов і втік, король повернувся, тисячі людей полягли, навіть син Анжеліни загинув... але шевцеві Вокурці видавалося, ніби Анжеліна лише вчора або позавчора покинула його. Увесь той час, поки він не бачив її, був величним і вічним, але саме цієї миті час немов розчинився. Швець подав Анжеліні руку і не сказав нічого. Потім схопився дебелими руками за обидві ручки візка й запитав із переляком у серці:

— Тож куди?

— Звичайно, до Поччі! — відказала Вероніка Казимир.

Швець кульгав поміж двома жінками, але котив важкий візок за іграшки. Був у веселому настрої й гучно балакав, щоб заглушити тупіт своєї дерев’яної ноги і гуркіт коліс на нерівній бруківці. Хіба цієї миті його, Яна Вокурку, обходило все лихо світу, країни і цього міста? Нехай ідуть собі сотні великих імператорів, повертаються сотні старих гладких королів, — про мене, про мене, думав він, — і висловив свою думку:

— Бачиш, Анжеліно, я ж казав тобі! Хіба нас, малих, обходить доля великих? Якби-то ми тоді поїхали на мою батьківщину в Польщу! Сьогодні ти б уже призвичаїлася там і забула б усе!

А втім, швець, власне, не уявляв собі того всього, що могла б забути Анжеліна, проте розчулився, вимовляючи слова «забула б усе», і його виповнило незмірне співчуття до Анжеліни.

— Такі люди, як ми, малі та незначні, — повчав він далі, — не повинні прив’язуватись серцем до великих і могутніх. Я це давно казав і вже віддавна повторюю моїм нещасним друзям. Бачиш, Анжеліно, бачите, мадемуазель Казимир! Що я мав від цього? Я пов’язав своє серце з великою справою і великим імператором. Я прагнув визволити батьківщину. Я й тепер швець, я втратив ногу, моя батьківщина й далі в ярмі, імператора розбито. Нехай ще хтось скаже мені, що я повинен перейматися великою історією! Я люблю маленькі, лише маленькі історії. Я переймаюся, Анжеліно, тільки тобою! Скажи тепер нарешті: ти хочеш поїхати? Зі мною?

— Я дякую тобі! — тільки й мовила вона. — Ми поговоримо про це згодом.

Анжеліна не змогла б пояснити, що відбувається в ній, бо їй бракувало і мужності висловити свої думки, і потрібних для цього слів, а ще й здатності належним чином сформулювати їх. Вона думала, що слова Вокурки все ж правдиві, але її велика справа, задля якої вона втратила своє серце, стала для неї водночас і малою справою, і тут уже байдуже, чи вона з самого початку, певною мірою за велінням Господа, любила великого імператора, а чи когось іншого. Кожна справа водночас і велика, і мала, думала Анжеліна. Але як вона могла висловити цю думку? А навіть якби могла, чи зрозуміли б її? Яка плутанина! Хоча від миті свого приходу в це місто Анжеліна зазнала і муки, і ганьби, ніщо, знала вона, не було могутнішим за її палку любов, у якій містилося все: туга і ностальгія, гордість і сором, жадання і скорбота, життя і смерть. Тепер, коли імператор уже