Читати книгу - "Майдан. (Р)Еволюція духу"

посилався сайт у румунській пресі, то чомусь не знайшли. Не було ані такої розмови у румунському парламенті, ані такої статті. Але зате є свіжа страшилка.

Олександр Єфремов теж полюбляє страхати, звинувачуючи опозицію в тому, що «давление оказывают и на семьи депутатов-регионалов: запугиваются дети в детских садах, а женщинам, иду­щим в магазин, кричат «ганьба!»

От хотілося б мені побачити як дружина тов. Єфремова чимчикує з авоською до магазину. І в яких-таких дитячих садках можна побачити дітей наших регіональних мільйонерів?

Усі ці фантазії наших псевдополітиків радісно підхоплюють у Росії, а там уже на щедрому шовіністичному ґрунті вони проростають і колосяться. Та це й не дивно — імперська зажерливість росіян, мабуть, ще довго домінуватиме у їхній свідомості. А нещодавно вона вже перетворилася на справдешню імперську срачку, яку вже не спинити. Але в кожному разі українці переконалися, що усі ті заклинання на тему «ми адін народ» і «нам нєчєва дєліть» — абсолютна фікція і ніколи не були правдивими. Українці отримали надійне щеплення від корупційної влади і російської братської любові. Надіюсь — назавжди.

Бажання Росії — якщо не всю Україну проковтнути, то бодай понадкушувати — очевидне. Апетит приходить під час їди. Відкусивши Крим і не захлинувшись, у Кремлі вирішили, що можна цей захоплюючий фуршет продовжити. Однак спроби підняти Південь і Схід в єдиному імперському пориві зійшли на пси. Уже стало очевидним, що російські танки тут не будуть зустрічати так, як зустрічали німецькі в Росії.

Звичайно, росіяни не люблять, коли їм нагадують про те, що не тільки «бєндєравци», але й вони вітали нацистів із квітами. Є і така кінохроніка.

Залякування бандерівцями, націоналістами і фашистами свідчить про те, що владі уже нема чим крити. Вона або демонструє свій власний антисемітизм і фашизм, влаштовуючи Варфоломіївську ніч у містах Сходу, або верзе маячню, якої не сприйме жодна мисляча людина.

Насправді більшість українців, незалежно від національнос­ті, прагне жити у правовій державі. І стара пісня про дві України уже нікого не переконує. Не вірю, що навіть Крим і Донбас можуть прагнути долі ніким невизнаного Придністров’я. Не захочуть цього й олігархи, перетворившись у тих незаконних формаціях на здуті кульки, яких не прийматиме цивілізований світ.

Квітень 2014 року
Оксана ЗАБУЖКО

— українська поетеса, письменниця, літературознавець, філософ, публіцист. Народилася 1960 р. у Луцьку. Закінчила філософський факультет (1982) та аспірантуру з естетики Київського університету ім. Шевченка. Працювала викладачем у Київській державній консерваторії, у Гарвардському, Пенсильванському та Пітсбурзькому університетах. З 1989 року є старшим науковим співробітником Інституту філософії НАН України. Твори Забужко перекладено в понад 20 країнах світу, інсценізовано, відзначено багатьма преміями, серед яких — Поетична Премія Global Commitment Foundation (Фонду Всесвітнього Зобов’язання, США, 1997), Премія Фонду Мак-Артура (2001), Премія Міжнародної Фундації Омеляна й Тетяни Антоновичів (2008) etc. У 2013 р. стала лауреаткою Літературної премії Центральної та Східної Європи Angelus за magnum opus «Музей покинутих секретів». Авторка лонгселера: «Польові дослідження з українського сексу» (1996), повісті «Казка про калинову сопілку» (2000), філософсько-літературознавчих праць: Шевченків міф України (1997), Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій (2007), Оксана Забужко, Юрій Шевельов. Вибране листування на тлі доби. 1992–2002 (2011); книжок есеїстики «Хроніки від Фортінбраса» (1999), З мапи книг і людей (2012) etc. Живе і працює в Києві.

Майдан. Невивчені уроки історії
І

Про трагічні події на Майдані після 21 лютого один з українських телеканалів зняв фільм, й от тоді мені нагадали про пісню сестер Тельнюк на мої слова:

Хлопчику, хлопчику, знято з підрамника Полотна надій моїх юних — за гріш (...)

І коли з телекадрів проступили молоді обличчя на фотографіях «Небесної Сотні», я вже не могла це спокійно слухати:

З таких проступає готовність на жертву, Як внутрішній відсвіт майбутніх пожеж! Стоять у зіницях засльозені свічі... Ще ти зостався такий один: Я упізнала тебе в обличчя Пам’яттю генів і сновидінь (...)

Я не могла стримати емоцій і вийшла, щоб не чути:

Такий медальйонно ліплений профіль В юності міг би носити Богун! Ти ковтаєш клубок гарячий, Ти весь іще з борсань і мерехтінь... Хлопчику, хлопчику, я тебе бачу – Але не можу застерегти...

Ці рядки я написала