Читати книгу - "Майдан. (Р)Еволюція духу"

наприкінці 80-х років. Потім звернула увагу на інші свої вірші, написані тоді-таки, у 80-х, і з жахом виявила, що «Художник», з присвятою Івану Марчуку, на позір безневинний, має такі рядки: По Хрещатику йде чоловік… Боже, так ото — руки в кишенях – Кількасот чоловіків сю мить по Хрещатику йде. І якщо відкривати стрільбу по рухомих мішенях, То іще невідомо — котрий із них перш упаде!

Це було написано 20 лютого 1985 року. Рівно за 29 років до того… Звідки ця ідея, що на Хрещатику може початись стрільба по рухомих мішенях? — Значить, воно вже тоді «висіло в повітрі», тільки чекало свого дня, — робота митця якраз в тому і полягає, щоб на рівні цих прихованих смислів бачити світ (журналісти їх не артикулюють, вони мислять біжучою стрічкою новин). От було це — й десь відбилося. Письменник не те щоб події передбачає, він їх просто відчуває, коли вони ще в зародку, в повітрі, в проекції, і саме завдяки цьому завжди, за визначенням, «випереджає свій час».

Письменник — це такий сенситивний орган, бо література — як термометр, запханий під пахву суспільству. У Ніцше є така формула — про мислення «за 15 хвилин до того»... Про свою втому від позірностей, фальшивих жестів і фейків я в 90-му році була написала вірш «Естетика пози». Довга така діагностика удаваності, підробности як стилю життя — це вже тоді, значить, тисло на підсвідомість, вся ця потьомкінщина, коли не розбереш, де правда, а де брехня, інсценізація… І там у вірші був рядок: «Що лишається справжнім? Лиш кров». І ось тепер, після крові на Майдані, мені спалахнуло в свідомості, що, холера ясна, я ж написала це в 90-му році! Сказала — і сталось: у світі суцільних фейків «справжньою», здатною воднораз перевернути свідомість суспільства виявилась — лиш кров, і тою намагаються маніпулювати, позбавити її «духа трагедії». Тоді, коли це писано, СССР стояв перед перспективою розпаду. Однак розпад «без крові» виявився «піврозпадом» — і минуло 25 років, майже чверть століття, доки Союз, як система організації й управління людьми, нарешті дозрів до повного розпаду, — а в міжчассі, всі ці роки, він активно метастазував у глобальному масштабі. Це хвороба із столітнім циклом — бандитська «мафіозна держава» як явище зародилася тоді, коли стара Росія рухнула, прийшли більшовики, а з ними — накокаїнєнниє матроси, які за кілька поколінь трансформувалися до невпізнаваності, і нині їздять на мерсах і засідають у парламентах.

Очевидно, СССР доздихує тільки тепер, на есенційному рівні тільки тепер настає цій імперії кінець. Не на рівні ідеології комуністичної, як радісно був прийняв ту думку Захід у 1989-му, мовляв, кінець комунізму — й усе, «добро перемогло зло», Фукуяма оголосив «кінець історії»... А не в комунізмі була річ. Суть СССР — у «внутрішній партії», за Орвеллом кажучи, яка звідтоді розрослася в грандіозну, космічного масштабу пухлину ефесбешної «ке­рованої демократії». Бо те, що сьогодні відбувається в Україні — це не лише українська проблема, зараз увесь світ, не тільки Захід, має платити за невивчені уроки історії ХХ століття. І цю біду вселенську можна було розпізнати ще в кінці 80-х, я недаремно покладаюся на свої тодішні тексти.

ІІ

Те саме і з архетипами Майдану вийшло — я їх «зареєструвала» ще на тому, попередньому, «помаранчевому» Майдані, в 2005 ро­ці в оповіданні «Альбом для Густава». Помаранчева революція тоді продемонструвала мобілізацію всіх тих національних архетипів, про які сьогодні, на матеріалі зими 2013-1014-го, вже написано так багато. Однак тоді це була мобілізація — на коротку дистанцію. В 2004-му ці архетипи згорнулися, бо, на жаль, напоролися на патерналістський стереотип свідомості: нібито варто тільки поміняти у владі bad guys на good guys, і все стане на свої місця. Тепер відбулася повторна мобілізація тих ж архетипів колективного несвідомого, але вони вже не просто вийшли на яв, а збурили суспільство. Минуло 10 років, аж поки суспільна свідомість засвоїла на побутовому рівні, що країні потрібна «не зміна облич при владі, а зміна системи», і — найголовніше — інструментарій для зміни цієї системи. Інструментів не знайдено досі, тож я говоритиму в режимі все-таки Present Perfect Соntinious, бо це все в теперішньому недоконаному часі відбувається, і Майдан ще не закінчився. І досі триває пошук потрібних механізмів контролю за владою, і механізмів самоуправління, бо стало очевидним уже на масовому рівні, що так, ми успадкували ту стару радянську систему і весь цей політичний клас управлінський, і ті самі вибори — в країні з аутичним політикумом.

Український політикум є замкненим аутичним клубом, який всередину себе «чужих» не пускає — і це видно було цієї зими на Майдані. Тоді, коли виявився «преділ, іже не прейдеши» — між партійним штабом і громадським сектором Майдану. І посил громадському сектору від штабу, який керував сценою, звучав, якщо по суті, так: ви там нарізайте бутерброди й самоорганізовуйтесь як самі знаєте, але зась — до тієї сфери, де приймаються рішення. (І ви все одно туди допущені не будете — це стало зрозуміло людям і було сформульовано у виступах громадських активістів ще під час мирного етапу Майдану). Говорячи в шевельовських термінах, це сфера «по-візантійському» закрита, відділена від суспільства стіною охорони, яка контролює «сцену» і диктує вам: що вам можна, а що ні.

Але відрадно вже те, що сьогодні в Україні йде мобілізація інтелектуальних сил, з’являється розуміння: як в XIX столітті, коли створювався проект модерної України, мусить бути культур­ний фронт. І справді, добре, що вміємо при потребі ставати «Січ­чю», — але, як запитує, за аналогією, польський культуролог Анджей Менцвель, де наша «Громада», де «Просвіта»? Де інтелектуальна самоорганізація — така сама