Читати книгу - "Смерть у Бреслау"

ваш роман з жінкою не найкращої поведінки, якщо ви хочете вийти зі своєї фірми до комісаріату в супроводі двох поліцейських, можете мовчати й далі.

Господар глянув на неголеного чоловіка з палаючими очима й відповів німецькою із сілезьким акцентом:

— Так. Це я віддав дитину до сиротинця в Берліні.

— Навіщо ви це зробили?

— Ганна мене попросила. Сама вона не в змозі була розстатися з дитиною.

— Тоді навіщо вона з нею взагалі розсталася?

— Пане асистенте, — Банашак в останній момент стримався, аби не сказати «пане асистенте Анвальдт». Він гнівався сам на себе за те, що пристав на дивне Анвальдтове прохання відрекомендувати його під вигаданим прізвищем. — Вибачте, але ці питання не стосуються справи. По-перше, їх треба задавати небіжчиці, а по-друге, почувши відповідь, ви однаково не дізнаєтеся того, чого шукаєте: адреси її сина.

— Пане комісаре, я не приїздитиму до Познані вдруге, щоб запитати про те, що, на вашу думку, не стосується справи.

Анвальдт дивився крізь жовті шибки на книжки й дивувався, що тут так багато перекладів із грецької. У вухах лунали рядки з «Царя Едіпа»: «І нам, владарю, страшно. Але поки той Пастух свого не мовив, не втрачай надій»[46].

— Вона була молода. Хотіла ще вийти заміж.

— До якого сиротинця ви відвезли дитину?

— Не знаю. Напевно, до якогось католицького.

— То ви були в Берліні, чи ні? Ви поїхали туди з дитиною навмання, не знаючи, де її залишите?

— На вокзалі на дитину чекали дві черниці. Так вирішила родина батька дитини.

— Яка родина? Прізвище!

— Не знаю. Ганна тримала це в таємниці й нікому нічого не розповідала. Гадаю, їй щедро заплатили за мовчання.

— Іще щось відомо?

— Так. Родина батька дитини заплатила наперед за навчання хлопця в гімназії.

Анвальдт відчув болісний спазм у грудях. Він підвівся, пройшовся кімнатою й вирішив знищити біль у самому зародку, вибивши клин клином. Закурив чергову цигарку, але відразу зайшовся сухим кашлем. Заспокоївшись, він процитував Софокла: «І нам, владарю, страшно. Але поки той Пастух свого не мовив, не втрачай надій».

— Перепрошую, що? — спитали в один голос і Анвальд, і Банашак, дивлячись на бреславського поліцейського, наче на божевільного. Той підійшов до фотеля Мечислава Анвальда й прошепотів:

— Яке прізвище отримала ця дитина?

— Ми охрестили хлопчика в Острові Вєлькопольському. Добродушний ксьондз повірив нам на слово, що ми подружжя. Паспорт він попросив лише в мене. Хрещеними батьками були випадкові люди, яким я заплатив.

— Кажи, до дідька, яке прізвище в цієї дитини?

— Таке, як і в мене: Анвальд. А ім’я ми дали йому Герберт.

Познань, того ж таки 17 липня 1934 року. Друга година пополудні

Герберт Анвальдт зручно розсівся на плюшевій кушетці салон-вагону. Читав «Царя Едіпа», не звертаючи найменшої уваги на залюднений познанський перон. Раптом з’явився кондуктор і послужливо запитав, що шановний пан бажає їсти в дорозі. Не відриваючи очей від грецького тексту, Анвальдт замовив свинячу голяшку й пляшку польської горілки Бачинського. Кондуктор уклонився й вийшов. Потяг до Бреслау рушив.

Анвальдт підвівся й глянув на себе в дзеркало.

— Гарно ж я розкидаюся грішми. Ну й нехай. Знаєш, — мовив він до свого відображення в дзеркалі, — що в мого татка багато грошенят? Він дуже добрий. Оплатив мені найкращу класичну гімназію в Берліні.

Він випростався на кушетці, а обличчя накрив розгорнутою книжкою. Йому було приємно відчути слабкий запах друкарської фарби. Заплющив очі, щоб було легше прикликати образ імлистого майбутнього, який би настирливо стукав на порозі свідомості, вперто підстрибував, як фото у фотопластиконі[47], котре не бажає стояти в рамцях. Це була одна з тих хвилин, коли шум у вухах і запаморочення голови провіщали Анвальдтові про прихід епіфанії, пророчого сну, осяяння ясновидця, переродження шамана. Він розплющив очі й зацікавлено роззирнувся крамничкою з колоніальними товарами. Відчував пекучий біль. Пульсували ранки від осиних укусів. Товстий продавець, підперезаний брудним фартухом, розсміявся, простягаючи йому цибулиння. Посмішка не сходила з його обличчя. «Ти свиня, — крикнув Анвальдт, — мій татко тебе вб’є!» Продавець кинувся через прилавок на хлопця, який заховався за вихователя, що саме заходив до крамнички. Він дивився на Анвальдта дуже приязно. (Пане вихователю, подивіться, будь ласка, яку башту я побудував з цих кубиків Так, ти збудував дуже гарну вежу, Герберте, — вихователь поплескав його по плечу. А тоді знову. І ще раз).

— Прошу шановного пана, ось горілка й запечена свиняча голяшка.

— Анвальдт відкинув книжку, сів і відкоркував пляшку. Здригнувся: кричала якась дитина. Малий Клаус у Ваштайх-парку гамселив ногами об землю, наче отруєний тарган. «Це не мій татко!» Колеса ритмічно стукотіли, заглушуючи Клаусів крик. Анвальдт перехилив пляшку. Пекуча рідина швидко подіяла на порожній шлунок, прояснила розум і заспокоїла нерви. Поліцейський із задоволенням вгризався в м’яке рожеве м’ясо. За кілька хвилин на тарілці лежала товста кістка. Він зручно простягся на кушетці. Алкоголь призвів до того,