Читати книгу - "Смерть у Бреслау"

що в його мозку постала картина темно-зеленого лісу й згорблених фігурок — вигнаних дітей Хаїма Сутіна. Не всіх вигнано, подумки казав він собі, наприклад, цього малого поляка з потяга до Равича ніхто й нікуди не вижене. Ти теж поляк. Твоя мати була полькою. Сів і одну по одній випив дві склянки горілки. Пляшка спорожніла. (Палючий пісок пустелі осідав на кам’яній підлозі До зруйнованого склепу зазирнув дикий цап. Сліди ратиць на піску. Вітер задмухував пісок у зигзагоподібні шпарини стін. Зі стелі падали маленькі жваві скорпіони. Оточували його й піднімали догори отруйні жала. Ебергард Мокк старанно їх чавив. Загину, як загинула моя сестра. Софокл: «Бодай, нещасний, не дізнавсь нічого ти!» [48]). XIV
Бреслау, вівторок 17 липня 1934 року. Сьома година вечора

Ебергард Мокк сидів без сорочки у власному помешканні на Редігер-пляц і відпочивав після важкого, нервового дня. Він розклав шахівницю, розставив фігури й намагався заглибитися в читання «Шахових загадок» Юбербранда, аналізуючи одну із гросмейстерських партій. Як завжди, вибрав собі позицію захисника й з утіхою віднайшов розв’язку, яка спричинила пат. Знову глянув на шахівницю і замість білого короля, якому не можна поставити шах, але який і сам не може піти, побачив себе, кримінального директора Ебергарда Мокка. Йому загрожували чорний кінь з обличчям Олів’є фон дер Мальтена й чорний ферзь, що скидався на шефа Гестапо Еріха Крауза. Білий слон з подобою Смоложа марно стовбичив у кутку шахівниці, а білий слон Анвальдт зіщулився десь на столі поза нею. Мокк не підходив до телефону, який цього вечора вперто видзвонював уже вчетверте. Він очікував почути холодний голос барона, який викличе його зі звітом. Що він міг сказати фон дер Мальтенові? Що Анвальдт кудись зник? Що до Маассового помешкання прийшов власник будинку з новим пожильцем і застав там Смоложа? Так, звичайно, він міг сказати, що знайшов убивцю. Але де він, той убивця? У Бреслау? У Німеччині? Чи, може, в горах Курдистану? Телефон настирливо дзеленчав. Мокк рахував дзвінки. Дванадцять. Підвівся й пройшовся кімнатою. Телефон замовк. У цю мить він кинувся до апарата. Пригадав собі телефонний принцип фон Гарденбурга: чекати до дванадцятого дзвінка. Пішов до кухні, де витяг з комірчини кільце сухої ковбаси. У слуг був нині вихідний. Відірвав зубами чималий шматок. Тоді заїв ложечкою гострого хрону. Жував, спливаючи сльозами, бо хрін був дуже гострий, і думав про молодого берлінця, який після принижень та знущань у гестапівських казематах злякався погроз і виїхав з цього розпеченого й непривітного міста. Телефон озвався знову. (Де може бути Анвальдт?). Другий дзвінок. (Я ще доберуся до цього клятого Форстнера!). Третій. (Нервовий день, хоч нічого й не сталося). Четвертий (Саме тому й нервовий). П’ятий. (Шкода Анвальдта, добре було б такого мати в себе). Шостий. (Нічого не вдієш, і він опинився в «лещатах»). Сьомий. (Треба привести собі якусь дівку. Це мене заспокоїть). Восьмий. (Не візьму ж я слухавку з повним ротом). Дев’ятий. (Так, подзвоню до мадам ле Ґеф). Десятий. (Можливо, це фон Гарденбурґ). Телефон подзвонив уодинадцяте. Мокк кинувся до передпокою й підняв слухавку після дванадцятого дзвоника. У трубці почулося п’яне бурмотіння. Він різко перервав потік незрозумілих виправдань.

— Де ти, Анвальдте?

— На вокзалі.

— Чекай на мене на першому пероні. Зараз я по тебе приїду. Повтори, на якому пероні?

— На... пе-е-е-ршому.

Мокк не знайшов Анвальдта ні на першому пероні, ні на жодному іншому. Інтуїція підказала йому звернутися до вокзального відділку. Анвальдт лежав там у камері, голосно хропучи. Мокк показав приголомшеному черговому своє посвідчення й увічливо попросив допомогти. Черговий квапливо кинув кілька слів своїм працівникам. Ті схопили п’яного попід пахви й віднесли до машини. Мокк подякував послужливому черговому та його людям, увімкнув двигун і за чверть години був уже на Редіґер-пляц. У скверику всі лавочки були зайняті. Люди, які відпочивали після цілоденної спеки, зі здивуванням дивилися на кремезного чоловіка із чималим черевом, що, голосно сопучи, витягав із заднього сидіння чорного «Адлера» безпомічного пияка.

— Ну й набрався, — засміявся якийсь підліток.

Мокк зняв з п’яного зариганнй піджак, згорнув його й жбурнув на переднє сидіння машини. Тоді перекинув його ліву руку через свою спітнілу потилицю, правою обійняв п’яницю за пояс і на очах звеселілих гаволовів затягнув його до під’їзду. Як на зло, ніде не було сторожа. «Будь-хто може зайти до будинку, а цей ідіот, мабуть, п’є пиво в Коля», — розлючено бурчав він. Мокк піднімався повільно, сходинка за сходинкою. Щокою торкався брудної, просяклої потом Анвальдтової сорочки, здригався щомиті, коли його оповивав кислий запах гербертового подиху, зупинявся між поверхами й запекло лаявся, не зважаючи на сусідів. Один із них, доктор Фріц Пачковський, саме виходив із собакою на прогулянку. Здивований сусід зупинився, а великий шпіц замалим не зірвався з повідка. Мокк непривітно глипнув на нього й не відповів на пихате «добридень». Врешті він добрався до своїх дверей і поставив Анвальдта біля них. Однією рукою притримував його, другою силкувався відчинити двері. За хвилину опинився в помешканні. Анвальдт лежав на підлозі в передпокої. Мокк важко дихав, сидячи на туалетному столику з червоного дерева. Зачинив двері й спокійно викурив цигарку. Потім схопив Анвальдта за комір і посадовив його в шезлонг. Обшукав кишені. Нічого. Якийсь волоцюга вже його обчистив. Попустив йому краватку, розстебнув сорочку її зняв черевики. Анвальдтів одяг був у жахливому стані, увесь замащений жиром і попелом. На худих щоках лягала тінню дводенна щетина. Якусь мить Мокк дивився на підлеглого, а тоді вийшов на кухню й уважно оглянув зелені слоїки, що стояли на горішній полиці комірчини. На кожному з них була пергаментна шапочка, обв’язана світлою гумкою. Нарешті знайшов слоїк із сухою