Читати книгу - "Важка весна"

202
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 56 57 58 ... 104
Перейти на сторінку:

— Той нехай.

— Але ж незабаром стемніє!

— Не будь таким.

— Та я нічого. Я просто веселий.

— Ага, веселий, бо позбувся мене?

— Там, у відпустці без мене?

Зупинився і поклав долоні їй на плечі.

— Як можна тебе позбутися? Поясни мені.

— Жартівник, — тихо сказала вона. Наблизила своє обличчя, в її очах світилися відданість і мрійливість. Поцілунок лише мимохідь, бо ж асфальтована автомобільна дорога.

Потім знову йшли.

— Я думав про роботу. Оте вилежування на кушетці, бездіяльність — ні до чого доброго не приведе.

— Що за дурні думки?

— І поруч мати ще й тебе. Хіба це не багатство, за яке я нічим не відшкодовую?

— Ти вже за це розплатився. У Німеччині. І не мели дурниць; чи хочеш почути від мене ті відповіді, які вже сам знайшов?

— Може. Але які заслуги я маю в порівнянні з тими, кого я залишив там, що мені так ведеться?

— Перед ними, мабуть, ніяких. Так само не мали б жодної заслуги ті, які б вернулися замість тебе.

— Мабуть. Взагалі-то і я так думаю. Але все ж існує якийсь фонд, до якого треба платити свою данину і віддавати свої заощадження, якщо звісно їх людина має.

— Добре. Як скаже доктор Декур, якщо зможеш піти, підеш і понесеш свою частку в банк спільноти. Гаразд?

— Сьогодні ввечері все добре... Облишмо це, — додав згодом. — Все це стане особливо пекучим, коли я раптом відчую, що ти для мене втрачена.

Тепер дорога пролягала лісом, але з західного боку, зліва, було більше світла. Хмара розсотувалася, і довкола те незвичайне світіння, яке дивує, коли через темні хмари землю передчасно огортає ніч. Короткочасне світло, після якого настає ще густіша темрява, а через якийсь час — шум перших крапель дощу.

— Ти тоді сильно переживав?

— Так. Той стіл і твоє обличчя...

— Мовчи, прошу тебе. — Взяла його під руку і пригорнулася.

— Більше ніколи не хочу бачити тебе такою.

— Не побачиш, Радку.

— Щось незбагненне на обличчі тієї твоєї медсестри. Щось відразливе. Немов на ньому зачаїлася розбещеність.

— Ти перебільшуєш, але й мені Клер не надто подобається.

— Коли вона посміхається, то здається, що якби вона могла, то зв’язала б чоловіче тіло і насолоджувалася ним у якийсь особливий, лише їй відомий спосіб.

— Перебільшуєш.

Замислено мовчала.

— Чого їм треба? — додала раптом роздратовано. — Ізабелла теж витріщалася на мене.

— Хто така Ізабелла?

— Була така, — немов сама собі розповідала. — Це трапилося тоді, коли я працювала бібліотекаркою в санаторії. Вона прийшла по книгу, але насправді хотіла побалакати зі мною. Спочатку я нічого не помітила. А вона говорила про дружбу. Мені це подобалося, бо вона була гарненька, світловолоса, з виразними очима. Гарно грала на фортеп’яно. І хотіла, щоб я її слухала, казала, грає лише для мене. Якийсь час це тобі подобається, а потім стає схожим на тиранію. Вона була страшенно розчарована, що я її уникаю. А потім, коли той лікар наполягав, щоб я пішла на курси медсестер. Якби ти її бачив! Мовляв, хто мені дав право вирішувати без її згоди; чому я гралася з її серцем? А далі — гірше. Ми були в напівтемному коридорі, вона притиснула мене до стіни, вхопила за талію і вустами шукала мої вуста... Стало гидко. Я ледь вирвалася. Вона звісно розлютилася. І тієї ночі я не могла спати.

Якусь хвилину вона мовчала.

— Ходімо тією бічною стежкою, згода? Там краще, ніж по асфальту.

— Так. Там приємніше, — згодився він.

— І лише того вечора я допетрала, чому вона мені весь час торочила, що чоловіки грубіяни, і що лише жінка може збагнути жіночу ніжність.

Повернулася до нього.

— Але ти ж не думаєш, що Клер... як Ізабелла. Не думаєш цього, Радку?

— Не знаю. Я б не сказав. Ізабелла була, здається, досить чистою. Тимчасом панна Рев’єр як пильна бухгалтерка.

— І вона теж за лесбійське кохання? Ти так думаєш?

— Я нічого не думаю, бо нічого не знаю. Знаю лише те, що ти...

— Що?

— Облишмо це.

— Ні! Я хочу знати, Радку.

— Гаразд. Схоже, ніби ти зі старшою сестрою, яка тебе навчає секретів звідництва. А ти старанна і здібна учениця.

— У тебе було таке враження?! Справді, Радку?

Почувши її вражений голос, він з полегкістю зітхнув.

— Я ж тобі вже про це ще раніше казав. І ти мене тоді

1 ... 56 57 58 ... 104
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Важка весна», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Важка весна"