Читати книгу - "І раптом стукіт у двері"

141
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 56 57 58 ... 61
Перейти на сторінку:
не надто багато. Вибухова хвиля від падіння ракети неподалік їхнього гостьового будинку на півночі, від якої розбилося вікно, і баскетбольний матч, на який він пішов одного разу з другом і телекамера зловила, як він позіхає. Можливо, ще також, коли народився його син. Попри те, що його тоді там насправді не було. Дружина вигнала його з пологової зали за кілька хвилин перед народженням, тому що розсердилася на те, що він відповів на дзвінок від якогось співробітника.

Коротше кажучи, Пластир не зацікавлений у від’їзді, але знає, що якщо Вусань і Брова проти нього, він не може наполягати на тому, щоб залишитися, щоби не виглядати, як придурок. Зараз єдиний спосіб врятувати ситуацію — це запропонувати ідею. Карколомну ідею, яка переросте у план і не поставить його прямо в центр ситуації як ініціатора, людину корисну, яку варто мати напохваті.

— Нам варто поговорити з Іґалем Кохаві, — каже він чи то Вусаневі, чи то Пніні, яка перестала плакати і просто важко дихає. — Пніна сказала, що в неї є його номер із Авнерового «BlackBerry». І якщо йому снився про нього сон, який довів його до сліз, Авнер, мабуть, насправді тримає його у своїй голові. Хтозна, вся ця історія з пістолетом виглядає так, що він збирається вчинити самогубство, але що коли він замість цього планує вбити того Кохаві? Нам слід зателефонувати, попередити його і все з’ясувати.

Коли Пластир промовляє «вчинити самогубство», Пніна знову заходиться плачем, а коли каже «вбити», просто непритомніє.

На щастя, Вусаневі вдається зловити її за секунду до того, як вона обличчям падає на хідник.

Пластир підбігає до Вусаня на допомогу, але, побачивши Вусаневе обличчя, розуміє, що це недобра ідея.

Брова каже, мовляв, нічого, це просто тиск. Хтось мусить принести їй склянку води, посадовити її на лавку і незабаром вона прийде до тями.

— Ви обоє, вшивайтеся звідси! — кричить Вусань.— Забирайтеся звідси негайно.

Пізніше, в таксі, Пластир скаже Брові, що Вусань зайшов занадто далеко. Хто він такий, щоби так із ними розмовляти? У наші дні, якщо офіцер якось так розмовляє з солдатом, він отримує офіційну догану, тож хто такий у біса Вусань, щоб кричати так на двох людей, яких він ледве знає і які лише намагаються допомогти?

Це те, що він скаже пізніше, в таксі. А тепер, біля офісного центру в Герцлії Пітуах, Пластир не каже нічого. Вони з Бровою просто йдуть, залишаючи Вусаня та Пніну вдвох.

Вусань відводить її до машини і ніжно садить на пасажирське сидіння, немовби вона крихкий предмет. Пніна приходить до тями ще навіть перед тим, як вони доходять до машини, і щось мимрить, у неї напівзаплющені очі, але лише після того, як він садить її, він починає слухати.

— Я хочу пити, — каже вона.

— Я знаю, — каже Вусань. — Вибачте, в моїй машині зовсім немає води. Ми можемо під’їхати кудись і купити пляшку води. На шляху сюди, якраз недалечко, я бачив супермаркет.

— Ви думаєте, він уже мертвий? — запитує вона.

— Хто? — запитує Вусань.

Він знає, кого вона має на увазі, але вдає, що не розуміє, — він вдався до цього прийому для того, щоб її страх залишався необгрунтованим. Вона поглянула на нього, але не промовила «Авнер»,як він від неї очікував. Вона просто подивилася на нього.

— Я переконаний, що з ним усе гаразд, — каже Вусань. Його голос звучить переконливо. Цей голос довів його до відділення банку в Ра’анані, а тепер і в Рамат-Авіві.

— Мені страшно, — каже Пніна, саме так, як він уявляв, побачивши її того вечора вперше. Вона така прекрасна, коли промовляє це.

Вусань нахиляється й цілує її пересохлі губи. Її губи уникають його. Він нічого не бачить, навіть не помічає руху її руки, але його щока відчуває ляпас.

Коли Брова приходить додому, його дружина вже спить. Він не відчуває навіть ані найменшої втоми. Його тіло вибухає від адреналіну. Розум Брови знає, що всі ці вечірні запаморочення, чекання й дивні аргументи — пусте, але його тіло достатньо дурне, щоб сприйняти це серйозно. Замість того щоби піти спати, він сідає перед комп’ютером і перевіряє пошту.

Єдине нове повідомлення — від одного ідіота, з яким він разом ходив до початкової школи і який знайшов його мейл на якомусь сайті.

Ось що турбує в усіх цих технологіях, думає Брова. Люди, що винайшли інтернет, були геніями і, вочевидь, вважали, що просувають людство вперед, але, врешті-решт, замість людей, які використовують усі ці винаходи для досліджень і пошуку знання, інші люди використовують їх для переслідування бідного хлопчика, який сидів із ними за одною партою в четвертому класі.

Що саме він мав відписати цьому Їфтахові Розалесу? Пам’ятаєш, як ми намалювали лінію прямо посередині парти? Як ти штовхав мене в бік, коли я перетинав її?

Брова намагається уявити, на що схоже життя Їфтаха Розалеса, якщо у свій вільний час він не знайшов нічого іншого, крім пошуку якогось хлопчика, який йому насправді ніколи не подобався і з яким він вчився у класі тридцять років тому.

Після кількахвилинного почуття зверхності перед Розалесом Брова почав думати про себе. А саме про те, що він робить зі своїм життям. Схиляється над смердючими ротами, свердлячи та пломбуючи порожнини у гнилих зубах.

«Це надзвичайно престижна професія», — так завжди казала його мама, коли розмова заходила про стоматологію.

1 ... 56 57 58 ... 61
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «І раптом стукіт у двері», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "І раптом стукіт у двері"