Читати книгу - "Янголи, що підкрадаються"

не розгледіла, і простягнув їх Іванові:

— Цього досить, аби вона пішла зі мною?

— Так, о, так, — старший хіба що підлогу не лизав у нападі чемності. — Ви такий добрий чоловік… не бажаєте зіграти в наперстки? — тут він усвідомив, яку бздуру щойно відморозив, і від страху зблід так, що здалеку ввижалося — інеєм укрився. — Мабуть, не бажаєте.

— Мабуть, що ні. Я вже граю в іншу гру, синку. Невже не видно? Ходи за мною, — кинув він Дані, і та поквапилася підкоритися. Навіть дурням не щастить двічі, подумала вона, і Мирко, що досі поводився доволі тихо, і, здавалося, куняв, заворушився і кавкнув на знак згоди.

Глава 19

Вони спустилися на перший поверх, у безкоштовний зал очікування. Там стояв такий гамір, що будівля вокзалу резонувала, як чудернацький вулик зі скла, металу та бетону від дзижчання невгамовних бджіл. Дана безсило впала на єдине вільне крісло посеред довгого ряду, замащене чимось липким. Сечею чи ситром — Дані було байдуже. Шикарний пан лишився стояти; він лише трохи схилився над нею зі словами:

— Дай сюди дитя.

— А навіщо вам? — язик уже погано повертався в роті, а руки просто німіли, та віддавати Мирося будь-кому вона не квапилася. — Що ви хочете?

— Щоб ти його не впустила. Ти ж не думаєш, що я з ним утечу?

— Я не знаю, що думати. Тримайте.

Визволитель управно, з деякою елегантністю підхопив Мирка. Може, й не слід довіряти незнайомцеві, мляво подумала Дана, з усіх сил борючись зі сном, взагалі нікому не слід довіряти, але вона так втомилася… Їй так безмежно важко. І цей добродій, що здалеку здався їй сивим, як голуб, а тепер вона бачить — ні, це не сивина, хоча чоловік має вже років сорок п’ять, якщо не більше; це таке в нього волосся, як льон, видно, що м’яке, падає на щоки і потилицю блискучими локонами, справжнісінькими, певно, не штучно завитими, і вдало підкреслює ідеальний овал шляхетного лиця. Зачіска вишукана, модна і водночас дуже нагадує старовинну, а колір… за такий більшість дівчат і душу віддали б, називається «платина». Дана знала це, бо мама колись намагалася пофарбуватися у цей відтінок. Фарба, накладена на її мідь, у результаті дала жовтизну новонародженого курчати. Крім цього, у чоловіка дивні очі: холодні, як крига, і блакитні, світло-блакитні, пронизливі й уважні. А над ними — густі брови кольору місяця-молодика. І глибокі зморшки навколо повних, немов витесаних із каменю вуст. І пахне від нього таким тонким, пронизливим ароматом… дивна суміш лимона, м’яти та морської свіжості — тієї, справжньої, як денний бриз, що приносить із собою ці пахощі та крики чайок. Колись тітка Олена возила Дану на море… один раз. Їй тоді тільки виповнилося вісім років, і цю поїздку вона запам’ятала на все життя. І на все життя закохалася в Чорне море.

— Я тобі подобаюся?

— Що?

— Ти так уважно мене розглядаєш… Запевняю тебе, я не маніяк, і міліція мене не розшукує. Познайомимося?

— Що?

— Дуже змучилася? — у крижинках очей явно побільшало співчуття. — То пусте, скоро відпочинеш. Мене звуть Денис. Можна просто Ден. Так мене називають друзі.

— А чому?

Такого запитання йому, певно, ще не ставили.

— Не знаю. Так швидше. Час економиться. Розумієш?

— Ні. А як вас по-батькові?

— Арнольдович.

— Денис Арнольдович? Звучить екзотично.

— Тато називав мене Дéніс — з наголосом на першому складі. Але мама надавала перевагу нормальному радянському імені. А тебе як звуть?

— Дана. Неждана.

— А по батькові? — поруч із Даною звільнилося крісло, і Денис присів у нього, все ще тримаючи Мирося. Малий зрадник солодко спав у обіймах чужого дядька і навіть не пискнув.

— Знущаєтеся?

— Ні. Просто хотів би знати.

Дана зіщулилася і глухо відповіла:

— Я теж. Просто хотіла б знати.

Тут Мирко прокинувся, розплющив очі й позіхнув. Денис — чи як його там насправді — миттю розплився в усмішці і засюсюкав:

— Боже мій, які ж у нас очі! Чистий яхонт! Ну, і як нас звуть, богатирю?

— Ми… ми… — малий залопотів, замахав рученятами, котрі добрий дядя вивільнив із остогидлої ковдри. — Ма…

— Любомир. Скорочено Мирось, — вже зовсім ревниво промовила Дана і, не втримавшись, поцікавилася:

— А що таке яхонт?

— Те саме, що й сапфір. Камінь, синій, як очі твого сина.

— Вони ще зміняться!

— О, ні! — Ден знову зазирнув малому в личко і засміявся. — На щастя, ні. Це не дитяча блакить. Це насичений відтінок. Він уже встановився. Так що очі в нас будуть кольору індиго! Рідкісної краси у нас будуть очі! Вже є!

— І нащо так багато слів, які означають одне й те ж? — не приховуючи легкого роздратування, спитала Дана. Денис несхвально похитав головою.

— На те, що мова — це духовна скарбниця будь-якого народу, а кожне слово в ній — це монетка, золота, срібна чи й мідна; це перлина, діамант або смарагд. Що більше