Читати книгу - "Дочка Чарівниць"

— смерть у страхітливих муках. Ліків від цієї отрути немає…

Хоча Дівчина й повірила словам Опікунки, їй не вдалося не затремтіти, побачивши теперішніх мешканок колишньої столиці. Три звинні круглясті тіла, що виблискували зеленим, якраз виповзли з-під гори каміння і, погойдуючи плоскими голівками, вп’ялися у прибулих маленькими пронизливими очицями. За мить одна з них спритно обплелася навколо ноги Дівчини — і зразу ж зникла.

— Бачиш, — засміялася Чарівниця. — Вони не можуть терпіти запаху карадорму. А до завтра, сподіваюся, ти звикнеш до нового товариства так, щоб не тремтіти, коли вони виявлятимуть до тебе прихильність і обплітатимуть твою шию чи плечі…

Дівчина змовчала, але зашарілася, зла, що Чарівниця помітила її страх.

— Страху не треба соромитись, — шепнула їй Опікунка. — Людина, зовсім позбавлена страху, перестає бути людиною. Відвага, яку здобуваєш, не подолавши страху, — це ніяка не відвага. А тепер ходімо далі. Наближається ніч, і нам треба знайти собі місце для ночівлі. Арджана величезна, і до Королівського Палацу ми доберемось хіба що завтра…

* * *

Досі Дівчині здавалося, що найбільше вона любить у цій країні Великі Ліси й Високі Гори. І тут раптом збагнула, що її великою любов’ю стає Арджана. Колишня столиця Люілів хоча й лежала у руїнах, все одно залишалася могутньою, і тут відчувалась королівська велич. Білі тесані камені, щільно обвиті зеленню, що панувала всюди, творять, здається, якусь третю незбагненну і водночас прекрасну цілісність: витвір рук людських і водночас — Матері-Природи, що дивним чином існує у гармонійній єдності, не в протистоянні.

На руїнах подвір’їв і маленьких палациків уціліло лишень те, на що не стали зазіхати вояки Урґха. І те, що випадково найбільше гармоніювало з каменем: залізні, мідні й бронзові оздоби, дерев’яні та кам’яні барельєфи, побляклі, але все одно гарні фрески на стінах. Золото, срібло, коштовні камені й усілякі предмети розкоші зникли. Дівчині не шкода було втрачених багатств, бо вони би тут тільки відштовхували.

Золотом тут було сонячне проміння, що вільно проникало крізь стіни і світлими плямами лежало на буйній зелені. Сріблом були краплі роси, що іскрились щоранку, а пуп’янки пурпурових, жовтих, сапфірових та рожевих квітів були замість коштовного каміння. Тонкі тіла змій, що звивалися між руїнами, мінились смарагдовим блиском.

У той же час досить було на мить заплющити очі, щоб уявити собі Арджану у її колишній, королівській пишноті: рівні широкі вулиці, повні багато вбраного люду, карети, що тихо котяться бруківкою, будівлі з білого каменю, що вражають своєю красою, фонтани, парки з безліччю скульптур, амфітеатри й Палац Королів.

Поки Дівчина і Чарівниця добралися нарешті до Палацу, минуло три дні. Адже треба було долати не лише лабіринти руїн, а й дикі нетрі. Вони не раз губилися, бо не могли знайти виходу з гущавини. І саме це було чудово. Вони то спиналися на якісь високі сходи, що вели у нікуди, в чому можна було переконатись, лише вибравшись на останню сходинку, бо ж унизу зяяло лише провалля. Звивиста мозаїка кімнат маленьких палаців виводила мандрівниць раптом до глухої стіни — і їм доводилось повертатися туди, звідки прийшли, шукати іншої дороги.

Проте часу у них було багато — цілий довгий рік — і таке безмежне почуття свободи, безпеки, незалежності, що все почало видаватися пригодою.

— Мені не шкода Арджани, — заявила одного дня Дівчина.

— Чому? — поцікавилась Опікунка. — Колись місто було прегарною гордою столицею, а сьогодні — це лише руїна, заросла нетрями.

— Так, зате вона вільна. Справді вільна, хіба не бачиш? Вона не така, як села і містечка. У ній немає панів і рабів. Загарбників, донощиків. Арджану так і не вдалося перемогти, якщо Загарбники не наважуються сюди потикатись. Вона залишилась собою, хоча лежить у руїнах.

Чарівниця подумала, що її учениця найбільше за все любить свободу, і задоволено всміхнулася вузькими губами.

Вони минали напіврозвалені будинки, і Чарівниця згадувала, як вони називалися і що у них колись було:

— …тут здається, був палац Браянів, одного з найславніших лицарських родів у Великому Королівстві. У кожному поколінні чоловіки й жінки прекрасно володіли мечем, і перш ніж Люіль XXIII видав наказ закопати зброю, рід Браянів заснував Лицарську Академію. Вона існувала понад чотириста років і виховала тисячі чудових лицарів. До неї міг вступити кожен, хто вмів тримати у руках меч. Браяни довго не могли згодитись із наказом короля, вони навіть мали намір підняти бунт і не дати Люілеві XXIII втілити його задум. Вони переконували своїх співвітчизників не закопувати зброї. Бо колись доведеться жорстоко поплатитись за те, що залізні мечі було замінено на дерев’яні. Але Люіль XXIII не слухав порад, а його піддані вірили, що досить закопати зброю — і вже ніколи не буде війни. Браянам довелося скоритись, однак вони таємно від короля заховали свої мечі. Вони єдині у День Завоювання поклали силу-силенну ворогів і загинули в битві. Інші були зовсім безборонні…

Колишній палац Браянів видавався будівлею, суворішою за інші. Не було на ньому оздоб, маленьких колон і веж — так, ніби любов до військової справи ставила зовсім інші щоденні вимоги.

— …а це, мабуть, Будинок Здоров’я, оцей найбільший, — показала Чарівниця, коли вони потрапили у величезний лабіринт невеличких кімнаток, з якого, здавалося, немає виходу. — У Будинках Здоров’я перебували хворі з невиліковними хворобами. Перші Будинки Здоров’я заснував Люіль X під час великої епідемії, що прокотилась всією країною. Занесли її з Далеких Степів торговці. За часів Люіля X медицина чудово розвинулася, з’явилося багато лікарів-цілителів, що могли впокорити найважчі недуги. Згодом, коли за Люіля XIII до Чарівниць знову почали ставитись прихильно, вони також лікували людей у Будинках Здоров’я. Бо і далі залишаються такі хвороби, перед якими медицина безпорадна. Це хвороби душі й розуму. А ніхто не може так глибоко заглянути у душу й