Читати книгу - "Дочка Чарівниць"

розум людини, як Чарівниця.

Однак доки Люіль XIII збирався визнавати наші здібності, його попередники спалили на вогнищах багато Сестер. Особливо жорстоким у цьому був Люіль III, кохана дружина якого померла молодою, а злі радники переконали його, що це зурочили Сестри.

Не думай, однак, що Люіль XIII сам виявив таку мудрість і почав шанувати Чарівниць. Значно раніше мудрість явив народ. Від помсти королів нас захищали селяни і міщани, ремісники і навіть вояки. Бо вони чудово знали, що ми можемо і хочемо їм допомагати. Вони знали про наш дар лікувати хвороби, відвертати небезпеки і лиху долю, охороняти від справжніх злих сил, які час до часу пробуджуються і з’являються на землі в дивовижних подобах. Люіль XIII лише пішов назустріч бажанню всього народу. Але зробив це переконано. Він був настільки мудрий, що заснував Магічну Академію. Відтоді ми вже не мусили тишком-нишком, під страхом смерті, навчати магії. Кожна дівчинка, батьки якої виявили, що вона наділена надзвичайними дарами чи силою, могла потрапити у нашу Академію. Чарівниці з’ясовували, чи це справді незвичайна сила, чи тільки невеличкий дар магічних навиків, що забавляють натовп, або знахарські здібності. По-справжньому обдаровані дівчатка ставали нашими ученицями. Але самих обдарувань не досить. Багато разів нам доводилось виганяти з Академії дуже здібних учениць, бо вони не могли або не хотіли збагнути, що магія має служити добру людей, а не добру Чарівниць або обраних ними істот. Справжня Чарівниця ніколи би не відвернула лихої долі, якби знала, що взамін ця доля випаде іншій людині. Адже буває неминуче зло, і тоді треба змиритись або подолати його в якийсь інший спосіб. Що з того, що ти відженеш люту хворобу від однієї людини, якщо вона перейде на іншу?

Обидві проходили нові й нові кімнати Будинку Здоров’я. Дівчина слухала мовчки. Ще сьогодні видно було, яка величезна ця споруда і для чого вона була призначена.

Нарешті мандрівниці вибралися з руїн і побрели зеленими нетрями, які вкривали колишні широкі й зручні вулиці. Ще де-не-де у самій середині зеленої гущавини виднілись гладенькі кам’яні плити, що були колись бруківкою, або раптом із зелених чагарів вигулькував кам’яний пам’ятник комусь, хто тут жив і заслужив собі на вдячну пам’ять співвітчизників. Ці — часом цілком добре збережені — кам’яні зображення живих свого часу людей, обплетені тепер зеленню, справляли дивне й бентежне враження.

— Скільки ще століть має минути, щоб від Арджани залишились лише ці зарості і рештки білого каменю, загублені в них? — уголос міркувала Дівчина. — Коли минуть ще вісім століть рабства, може, вже ніхто у всьому Великому Королівстві не пам’ятатиме й не повірить, що колись тут процвітало одне з найпрекрасніших міст на світі?

— А може, не мине навіть двох-трьох років — й Арджана знову стане столицею Великого Королівства? — пробурмотіла Чарівниця.

— Яким це чудом? Хто б це міг таке зробити? — спитала недовірливо вихованка.

— …сім сотень, сім десятків і сім літ конало в муках Велике Королівство — проте жило, жило в людській пам’яті й серцях — і воскреснувши нині свою силу відродить знову, на славу тих, що залишились вірними. Оживе Арджана, давня столиця, у всій красі білого каменю. І нетрі відступлять…

Чарівниця напівговорила, напівспівала, а Дівчина слухала, ніби приголомшено.

— Пісня Єдина… — прошепотіла. — Коли я нарешті повністю її почую?

— Уже зовсім швидко, — відповіла поважно Чарівниця.

Розділ 19

Трохи поспавши вночі у руїнах Будинку Здоров’я, мандрівниці рушили далі. Ось вони опинилися на місці колишньої Академії Наук, яку заснував Люіль XI. Спершу скромна Академія з року в рік розширювалася, і нарешті, за панування Люіля XIX, стала майже містом у місті.

— Кожен новий король цінував науки у своїй державі, — вела Чарівниця, поволі бредучи серед руїн. — Однак Люіль XIX перетворив своїх вчених і митців на аристократію духа. Це за його часів нижче кланялися вченому чи митцеві, аніж найславнішому лицареві або королівському урядовцеві, чи навіть найбагатшому купцеві. Не думай, що це сталося раптово. Треба було, щоб чимало часу минуло, перш ніж люди зрозуміли, що багатство розуму вище за матеріальні багатства і багатство влади. Збагнули також, що набагато легше опанувати мистецтво битви у лицарському турнірі, аніж майстерність створити вчені книги чи писати картини, від яких очей не можна відвести.

Академія Наук займала величезний простір, який мандрівницям довелось долати майже цілий день.

Лабіринти кімнат, коридорів, сходів, повалених стін постійно перешкоджали йти вперед. Отож вони мандрували — як у лабіринті — то пробираючись уперед, то повертаючись, часом навіть на сотні метрів, щоб потім знову пройти кількадесят метрів далі.

Наступна ніч застала їх у руїнах останньої будівлі Академії Наук. За нею цілком і повністю панували густі чагарі, лякаючи подорожніх оголеними колючками розмаїтих кущів.

— Це, вочевидь, колишній Палацовий майдан, — зітхнула Чарівниця. — Майдан цей був на диво широкий, його майже неможливо було обвести поглядом. Можна було це зробити лише з найвищої палацової вежі. Прегарне місце, що вирувало життям, — у самому центрі майдану стояв Палац Королів. Сюди приїжджали купецькі каравани з цілого світу, щоб показати королеві, його родині й підданим свої товари. По цьому майдані прогулювались у вільний від праці час мешканці столиці