Читати книгу - "Повернутися дощем"

— Аристократи, мать їх… — Сич вилаявся, — клейонок нема, одні скатерті.

Геннадій хотів складати пляшки в автівку, але зупинився — долівка була залита свіжою кров’ю. Сич помітив його вагання, посміхнувся:

— Не знепритомній, шмаркачу!

— Добирай слова! — скипів Геннадій.

— Ну годі вам! — гаркнув Злий.

Він вирвав скатертину з рук хлопця, склав її вдвоє, прикрив кров у салоні. За мить просочилися кілька крапель, застигли на білосніжному полотні калиною. Злий поставив на них пляшки з водою. Бійці завантажили солодкі напої, мінералку, консерви, майонез, печиво та цукерки.

— Шкода, що хліба нема, — бідкався Злий, — і тютюну та горілочки. Нічого, наступного разу я знайду, де взяти.

— А тим людям, що у школі, дістанеться хоч щось? — спитав Геннадій.

— Не бзди, і їм роздобуду харчів, — відповів Злий, — уже дещо нагледів.

— Ще одна крамниця?

— А чом би й ні?

Коли скінчили роботу, в магазині лишилися тільки кілька баночок кави, трохи чаю, цукерки та жуйка. Сич сказав хлопцям, що іще повернеться.

— Там, за рогом будинку, трохи приберіться, — сказав наостанок.

— Ходімо, — покликав Злий Геника.

За рогом, там, де в будівлю влучив снаряд, громадилася купа цеглин, присипаних рожевою штукатуркою. З-під завалу стирчали кілька шматків черепиці, ніжка від стільця, кутик диванної подушки та вухо іграшкового зайця. Злий обійшов купу і покликав Геннадія.

— Ось вони, — кивнув.

Лише зараз Геник помітив труп молодої білявої жінки. З-під завалу виднілися її голова та рука, а поруч — мертве немовля. Гарненька дівчинка зі світлим волоссячком була неймовірно схожа на ляльку, яку вдягли в рожеве платтячко, а потім поклали відпочити, тож вона заплющила очі й міцно заснула. Геннадій втупив погляд у труп дитини і застиг як вкопаний, не в змозі відірвати очі. Бліде обличчя дитинки не присипало навіть пилом, воно було чисте й свіже, мов у янголятка. Навіть смерть не змогла зіпсувати її невинності та краси.

— Принеси щось загорнути трупи, — наказав Злий. — Добре, я сам, а ти дістань жінку.

Геннадій на ватяних ногах зробив кілька кроків до тіла жінки. Її рука вже почала синіти, і кінчики доглянутих тонких пальців з манікюром набули неприємного кольору. Він різко потягнув на себе холодну руку і від несподіванки скрикнув — від жінки залишилася тільки верхня частина тіла.

— Опаньки! — Злий кинув килим на землю. — І де нам тепер шукати другу частину?

— Не знаю.

Вони розібрали завал, обійшли все подвір’я, Злий навіть заліз по драбині, щоб оглянути розбите горище, але й там нічого не знайшов. Хлопці припустили, що частину тіла могли затягти собаки, але вона знайшлася метрів за тридцять, у садку, під кущем бузку. Солдати викопали неглибоку яму серед газону, щоб було одразу помітно, загорнули два тіла в килим й опустили. Присипавши землею, зробили помітний горбок.

— Нічого, потім люди перепоховають, — Злий витер піт з лоба, — головне, що в землі.

Хлопці вмилися мінералкою, присіли на ґанку перекурити.

— Приїде Сич, будемо шукати ще магазин, — сказав Злий. — Люди в школі… Вони теж жерти хочуть.

— Гадаєш, війна все спише? Нас посадять за мародерство, — мовив Геннадій, припалюючи цигарку.

— А я не боюся. Якщо ти сциш, то я візьму все на себе, але хлопцям на передовій, жінкам та дітям у школі не дам померти від спраги та голоду. Переможемо, тоді нехай саджають. Я навіть візьму провину за віджатий мікрик, на якому їздить Сич. Гадаєш, його надало командування? Тримай кишеню ширше! Не було на чому вивозити в тил поранених бійців, тож довелося конфіскувати, — він помовчав і додав: — І загиблих не можна залишати.

— У кого віджали машину?

— А я знаю? Мені насрати, — нервово пояснив Злий. — Хто купив один раз — придбає ще, але залишити помирати поранених… Я дав Сичу машину, і він вивіз шістьох важкопоранених. Шість життів врятовано. Що на терезах переважить: життя людей чи залізяка? Якщо навіть додати мої роки ув’язнення за мародерство, вона вартуватиме набагато менше, ніж врятовані життя. Тож усе добре, Сєвєр! Тільки б роздобути десь харчів, цигарок і горілочки!

— Цигарок і горілки? Без них можна обійтися.

— Це тобі так здається, бо справжнього пороху ще не нюхав.

— Не кажи так — це мене ображає, — зауважив не зле Геннадій. — Я теж ризикував життям.

— Коли гинуть на твоїх очах побратими, то нема заспокійливих слів, — криво посміхнувся Злий. — А ось сто грамів фронтової горілочки — те, що треба! Знімає напругу, можна пом’янути. А цигарки… Як без них? Коли мій побратим помирав у мене на руках, він попросив цигарку. Уявляєш, у мене її не було… А він так просив… закурити востаннє.

Злий підвівся, подивився в небо.

— Я ще тут, живу, воюю, при нагоді п’ю горілку, смалю цигарки… А він уже ні.