Читати книгу - "Задуха"

боку скла, фрагмент порнофільму, фото, завантажене з порносайта, знімок із журналу для дорослих. Це не ми, це хтось інший. Хтось дуже красивий. Без майбутнього й життя за межами цієї миті.

Найзручніше місце в Боїнгу-767 — велика центральна кабінка у хвості літака, за туристичним класом. У «конкордах» — дещо гірше. Там туалети взагалі малесенькі. Не розвернешся. В розумінні, що там незручно. Хоча, знову ж таки, дивлячись для чого. Якщо вам треба просто справити малу нужду, або почистити зуби, або протерти контактні лінзи — місця цілком достатньо.

Але якщо ви збираєтеся зобразити «ворону», як це називається в «Камасутрі», або «cuissade»,[17] або щось іще, для чого вимагається здійснювати рухи розмахом більше двох дюймів в теж та інший бік, тоді краще беріть квиток на Aerobus А 300/310, там туалети просторі. Є де розвернутися. Також рекомендую дві задні туалетні кімнати в British Aerospace One-Eleven.

Десь над Лос-Анджелесом, у напрямі північ — північний схід. У мене вже все болить, і я прошу Трейсі зупинитися.

Я кажу:

— А навіщо ти так робиш?

І вона каже:

— Як?

Ну, так.

І вона всміхається.

Люди за незачиненими дверима… Їм набридло говорити про погоду. Вони втомилися від безпеки. Вони вже зробили всі ремонти в будинках і квартирах. Доглянуті, засмаглі люди, вони позбулися поганих звичок — вони більше не курять, не вживають солі й цукру, скоромного. Вони все життя навчалися, працювали, доглядали за своїми батьками, бабусями й дідусями, та врешті-решт не лишиться нічого. Всі їхні заощадження підуть на те, щоб підтримувати в собі життя за допомогою зонда для штучного годування. Вони навіть забудуть, як жувати й ковтати.

— Мій батько був лікарем, — каже Трейсі. — А тепер він навіть не пам'ятає, як його звати.

Ці мужчини й жінки за незачиненими дверима… вони не знають, що купити дім трохи більший — це не вихід. Так само, як поміняти дружину/чоловіка, заробити ще більше грошей, зробити підтягання обличчя.

— Чим більше ти придбаєш, — каже Трейсі, — тим більше потім утратиш.

Виходу немає.

Не найрадісніше відкриття.

— Ні, — кажу я і проводжу пальцем у неї між ногами. — Я маю на увазі, ось так. Навіщо ти голиш лобок?

Вона всміхається й закочує очі.

Вона каже:

— Щоб носити трусики-танга.

Я сиджу на унітазі — відпочиваю. Трейсі дивиться в дзеркало. Перевіряє, що лишилося від її макіяжу. Слинить палець і витирає змазану помаду. Намагається затерти пальцями сліди укусів навколо сосків. У «Камасутрі» це називається «розірвані хмари».

Вона каже, звертаючись до свого відображення в дзеркалі:

— Навіщо мені такі розваги? Та просто так. Коли розумієш, що все безглуздо, тобі вже однаково, чим займатися.

Коли розумієш, що все безглуздо.

Цим людям не потрібен оргазм. Їм треба просто забутися. Забути про все. Хоча б на дві хвилини. На десять хвилин, на двадцять. На півгодини.

Або, можливо, все ще простіше. Якщо до людей ставляться, як до худоби, вони й поводяться, як худоба. Або це тільки виправдання. Можливо, їм просто нудно.

Або хочеться розім'ятися — врешті-решт, це дійсно набридає: сидіти стільки годин на місці. По літаку особливо не погуляєш.

— Ми здорові, молоді, живі люди, — каже Трейсі. — І навіщо ми взагалі робимо те, що робимо?

Вона надіває блузку й підтягує колготки.

— Навіщо взагалі щось робити? — каже вона. — Я достатньо освічена людина. Я цілком у змозі зрозуміти, чого мені треба. Я відрізняю фантазію від реальності. Якщо я ставлю перед собою мету, я можу пояснити, чому і чого я хочу домогтися. Я знайду виправдання будь-якому вчинку. Я сама дивуюсь, яка я розумна та розсудлива.

Я так і сиджу на унітазі, виснажений і голий. Вмикається радіо. Літак пішов на зниження. Скоро ми здійснимо посадку в Лос-Анджелесі. Місцевий час — такий-то, температура повітря — така-то. Прослухайте інформацію для транзитних пасажирів.

Ми із цією жінкою — Трейсі — на мить завмираємо. Просто стоїмо, дивлячись у простір, і слухаємо оголошення.

— Навіщо я так роблю? — каже вона й застібає свою блузку. — Тому що мені це подобається. Насправді я, можливо, навіть не знаю, навіщо. Тут як з убивцями… як ти гадаєш, чому їх страчують? Тому що варто лише раз переступити якусь межу, й тобі неодмінно захочеться повторити.

Вона заводить руки за спину і застібає блискавку на спідниці. Вона мовить:

— Насправді мені навіть не хочеться знати, чому мене тягне на безладні статеві відносини. Ну, тягне й тягне. — Вона каже: — Бо коли починаєш замислюватися чому, й розумієш причину, воно вже не на втіху.

Вона взуває туфлі, поправляє зачіску й мовить:

— І не думай, будь ласка, що це було щось особливе.

Вона відчиняє двері й каже:

— Розслабся. — Вона мовить: — Те, чим ми тут займалися, це така дрібниця, про яку навіть замислюватися не варто. Коли-небудь ти це зрозумієш.

Уже на виході з туалетної кабінки вона каже:

— Просто сьогодні ти вперше переступив чергову межу. — Вона йде, залишаючи мене самого — голого на унітазі. Вона мовить насамкінець: — І не забудь зачинити за мною двері. — Вона сміється й каже: — Тобто якщо надумаєш зачинятися.

Розділ сорок перший

Дівчина за стойкою реєстратури не хоче кави.

Вона не хоче перевіряти свою машину на стоянці перед лікарнею.

Вона каже:

— Коли щось трапиться з моєю машиною, я знаю, хто винуватий.

І я говорю їй: цить.

Я говорю: ви не чуєте? Чи то витікання газу… чи то дитина плаче.

Це в динаміку — мамин голос, приглушений і втомлений. Незрозуміло, звідки, з якої кімнати.

Я стою біля стойки реєстратури у вестибюлі лікарні Святого Антонія та слухаю, що говорить мама. Вона каже:

— Девіз Америки: «Непогано, але можна і краще». Ми завжди незадоволені. Завжди прагнемо чогось більшого. Далі, вище, швидше…

Дівчина за стойкою реєстратури каже:

— Ні. Не чую.

Слабкий, утомлений голос у динаміку:

— Я все життя все заперечувала, тому що боялася створити щось сама…

Дівчина за стойкою реєстратури натискає кнопку переговорного пристрою, обриваючи голос у динаміку. Вона каже в мікрофон:

— Сестро Ремінгтон. Сестро Ремінгтон, пройдіть, будь ласка, в реєстратуру.

Товстий охоронець із кульковими ручками в нагрудній кишені..

Але коли дівчина за стойкою реєстратури відключає мікрофон, у динаміку знову звучить мамин голос, далекий і слабкий.

— Нічого мені не подобалося, — каже мама. — Гарних сторін я не бачила, помічала самі недоліки. І ось у результаті лишилася ні з чим.

Її голос затихає вдалині.

У динаміку — тільки тріск. Білий шум.

І дуже скоро вона помре.