Читати книгу - "Останній із небесних піратів"

Рук заворушився, прокидаючись. Дощило. Ночував юний дослідник високо-високо на велетенській гілляці залізного дерева. Шатерце, яке він учора ввечері, облягаючись, спорудив був у вітті в себе над головою, врятувало його від найгіршого, але гамак та спальний мішок набралися вологи: згодом треба буде їх провітрити, а то візьмуться цвіллю, з’явиться затхлий дух.

Протираючи очі й витрушуючи з голови рештки сну, Рук підвівся. Позіхнув. Потягнувся. З його вуст, коли він дихав, соталися пасемця пари. Здригаючись від холоду, Рук розпалив підвішену мідяну грубку, поставив каструльку з водою на миготливий блакитний пломінець і пішов перевірити, як там мається «Грозовий шершень», міцно прив’язаний на ночівлю до одного з відгалужень товстелезної гілляки.

— Сподіваюся, ти добре відпочив, — прошепотів він до свого небесного човника. — І не так змок, щоб не знятися в повітря.

Хлопець перебіг пальцями по його гладенькій лакованій носовій частині, по кожнісінькому вузлику на всіх мотузках, по всіх згорнутих вітрилах. Витрусив із шовковистого матеріалу дощик манюсіньких блискотливих краплинок. Підтяг балансири. Змастив важелі… Усе начебто гаразд.

Позад нього забулькотіла, закипаючи, вода.

Рук квапливо згорнув гамака та спальника, скрутив непромокальне шатерце і закріпив усі три речі за сідлом «Грозового шершня». Тоді, вернувшись до підвісної грубки, зняв каструльку з вогню, обережно загасив полум’я, накривши його ковпачком, і перелив окріп у кухоль. Усипав туди три ложки сушеного листя дикої гірчиці і став гріти об гаряченний кухоль задубілі пальці.

Він визирнув зі свого спостережного пункту, влаштованого там-таки, на гілляці. Дощ уже зовсім перестав, і ліс повнився пташиними співами: оті всі пипищики й співочі чирки, що ховалися по дуплах та по затінках під широким листом, повилітали зі своїх сховків. Далеко внизу зашелестіло листя, глянув туди: ага, то родина лісових куріпок вийшла пошукати харчу.

Рук зітхнув. І йому теж годилося б попоїсти, але після вчорашньої вечері в нього тільки й лишилося, що товстий шмат печеного хліба-живиці, охайно загорнутий у широкий листок з восковим нальотом.

Коли він розгорнув зелений згорточок, затхлий дух липучого, мов кашка, плоду вдарив йому в ніздрі, й, дарма що бурчав голодний шлунок, апетит де й подівся.

— Ану не вередуй! — наказав він сам собі й, відкусивши чималий шмат, мужньо запрацював щелепами.

З лекцій лісознавства, які їм читала Варіс Лодд, він знав, що їстівний хліб-живиця і поживний, і тривний. А ще він знав, яка то нерозважність — вирушати в політ на порожній шлунок. Та коли ж він такий несмачний! Рук сьорбнув чаю з листя дикої гірчиці й одним проковтом глитнув тягучу кашку, якою був напханий рот. Глитнув і скривився.

— Доста! — буркнув він і відкинув недоїдок геть. Внизу глухо гупнуло. Лісові куріпки сипонули врозтіч, налякано кудкудакаючи.

Рук звівся на ноги, поклав безцінну свою грубку в заплечник і відв’язав «Грозового шершня». Крізь розриви у хмарах пробилося сонячне світло і, спускаючись світляними стовпами в прогалини між деревами, заграло на полірованій зеленій шкірі його літунського костюма. За кілька тижнів після його відльоту з Озерного приплаву, цупка на початку шкіра так розім’ялася, аж стала геть м’якенька, і тепер літунський костюм облягав тіло незгірше, ніж який додатковий шар його власного шкіряного покриву.

Рук іще раз роззирнувся довкола: часом нічого не забув? А тоді, розгорнувши вітрила й опустивши балансири, сіпнув за мотузку двох вітрил, і «Грозовий шершень» шугнув у ряботиння світла й тіней, яким повнилося лісове повітря.

— Можливо, сьогодні? — прошепотів юний дослідник, достоту, як шепотів щоранку. Віддих вихоплювався з рота легенькими пухкими хмаринками. — Можливо, саме сьогодні поталанить.

Рук мандрував уже три місяці — три довгі, стомливі місяці. Удень, коли не шукав їжі та води, він прочісував Темноліс у пошуках бодай якихось промовистих ознак присутності хоч одного блукай-бурмила: звитого з трави та гілля спального кубла, допіру об’їдених плодоносних гілок чи глибоких слідів у м’якому, тванистому ґрунті біля лісових джерел. А ночами спочивав на високих товстих гілках величезних дерев, лежачи у своєму гамаку й наслухаючи, чи не озвуться чудернацькі переливчасті крики цих звірів.

Досі йому довелося чути їх лише тричі. І щоразу, вставши уранці, він вирушав у напрямку, звідки долітали їхні поклики, а серце йому завмирало в передчутті довгожданої зустрічі. Він досі ще пам’ятав той захват, той струс, який пережив на Ливарній галявині, коли вперше побачив блукай-бурмил. Тепер він просто не міг дочекатися, коли ж його очі узрять інших блукай-бурмил — вільних, здорових звірів у природному їхньому середовищі, проте коли сонце сідало і довшали тіні, Рук мусив — у котре вже! — миритися з поразкою. Знайти цих неспійманних звірів виявилося куди більшою морокою, ніж він міг собі уявити.

А все ж його мандри крили в собі не лише розчарування. Вони були позначені й тріумфами, досягненнями, відкриттями, і те все нотувалося (щонайсумлінніше!) його дрібним, охайним письмом у трактатному журналі, ще й ілюструвалося докладними замальовками та схемами.

«Сьогодні я натрапив на глибокі характерні подряпини на корі старезного світляка: тут блукай-бурмило гострив свої кігті. Декотрі подряпини свіжі, інші — заросли зеленим мохом, звідки можна виснувати, що це дерево для них — своєрідний умовний стовп, який їм вільно дряпати пазурами. Багатонадійна знахідка!»

Чотири довгі дні Рук просидів на сусідньому світляку, не з ітнувши очей. Але жоден блукай-бурмило так і не з’явився. Вранці п’ятого дня він спакувався і з тяжким серцем рушив далі. Того вечора, підвісивши грубку та гамака, а також надійно припнувши «Грозового шершня» до гілляки, він підстругав свою паличку з олив’яного дерева і зробив у журналі новий запис.

«Покинувши „дряпай-дерево“, я летів цілий день. Десь аж близько півночі викрив купку шкірок із тикводубового плоду під одним з високих дерев, подібних формою до дзвону — певний знак, що тут допіру пройшов блукай-бурмило. Мої гадки підтвердив відбиток блукай-бурмилячої лапи. Мало не до рання я просидів на сусідньому залізному дереві, сподіваючись, що звір повернеться, аби спожити й ті кілька плодів, які ще зоставалися на тикводубі».