Читати книгу - "Химери Дикого поля"

ньому добувають деревину? – спитав я.

– Ліс постійно лізе на поля Січі, то його вирубають. Якщо не вирубати, то ліс за кілька десятків років поступово заповнить усю Січ, – пояснив Сашко. Я помітив, що він ставав більш говірким, коли його панич не бачив, що ми розмовляємо.

На лісопильні працювали раби, зараз їх загнали до сараю. Он кілька валок возів, навантажених пиломатеріалами та дровами. Мабуть, їх повезуть у ті курені, де з деревиною погано.

За пилорамою височів сам курінь Деркача: високі кам’яні мури з баштами, ціла фортеця. Навколо мурів був рів з водою, один місток через нього, оббиті залізом ворота. Всередині великий двір, під стінами фортеці хати для слуг та припасів, а в центрі височіла башта для паничів, у підвалах якої тримали рабів. Зараз у дворі вже стояли столи. Непийпива та Понамку зустрічали біля сотні паничів. Почалося застілля. Понамка дозволила мені піти відпочити. Ми з Сашком поставили наш віз біля стіни і пильнували, щоб місцеві не лізли до диченят. Ті за день з’їли вже чотири курки і тепер спали. Тіла їх мертвих одноплемінників почали смердіти. То Сашко наказав місцевим слугам принести кропиви. Його послухали, бо ж він слуга самого Непийпива, переможця диких. Принесли кілька ряден кропиви, якою Сашко обклав тіла мертвих диченят.

– Це призупинить процес розкладання. Так моя бабця у селі зберігала м’ясо, коли ще не було холодильника, – пояснив Сашко.

Ми повечеряли, нас запросили до хати, але ми залишилися сторожити біля воза. Паничі святкували довго, співали своїх войовничих пісень. Серед голосів чув і Понамчин. Вона добре співала. Побачив, що Сашко налягав на кухоль браги, який нам принесли. Я дозволив йому випити і свою частку. Був байдужий до алкоголю. Зараз би міцної кави!

– Кави б зараз, – зітхнув я. Ні до чого, просто дуже схотілося.

– І цигарку, – несподівано прошепотів Сашко.

– Цигарку? Ти палив?

– По дві пачки на день. Майже десять років. Коли потрапив сюди, то перший час було не до цигарок. Доводилося виживати, то не думав про них. А зараз іноді дуже хочеться затягнутися.

– Тютюну тут немає?

– Є, але палити можна тільки паничам.

– Чогось я не бачив жодного разу, щоб тут палили.

– Бо минулого року врожай тютюну пропав. То вже кілька місяців палити немає чого, ось ти і не бачив. А так у кожного панича є люлька.

– Але слузі не можна?

– За таке відріжуть язик.

– Тут не чикаються, – зітхнув я тихенько.

– Так, але тут ні з ким не чикаються, – погодився Сашко. – Кожен мусить робити своє, інакше буде вбитий.

– Я все не можу звикнути до смерті, а тут вона усюди.

– І від неї не втечеш, – кивнув Сашко і допив брагу.

– Не втечеш? – я зробив вигляд, що не зрозумів.

– Не втечеш. На півночі болота, на заході – дикі у своїх лісах, на сході – чудовиська, а на півдні просто Великий ліс, який одразу вб’є тебе. Звідси не втекти, – Сашко говорив дуже тихо. Паничі гучно волали свої криваві пісні, то навіть якщо хтось ховався у темряві поруч з нами, він не почув би, про що ми балакали.

– А ріка?

– Ріка розпадається на купу річищ, пройти які може тільки досвідчений керманич. А всі інші заблукають та потраплять до чудовиськ.

– Звідки ти знаєш?

– Я бачив тіла втікачів.

– То ніяк не втекти? – я аж губу прикусив.

– Краще про це не думати.

– Я і не думаю, мені тут непогано, – сказав я про всяк випадок.

Лежали. Потім Сашко заснув, а я думав про те, що Понамка може не захотіти тікати звідси. Бо ж їй тут все до вподоби. Вони любить битви, любить їздити верхи, любить бути головною, а тут вона потрапила у панівний прошарок суспільства. Вона тут – панич. Це як у нашому житті або депутат, або прокурор. Навіщо їй кудись тікати? Я зітхнув, почув, як з брами виходять загони джур. Ідуть до воріт і розчиняються у темряві. Диви як, тут же далеко від диких, а служили он як сумлінно. Браму зачинили. Джури будуть чергувати за стінами, а слуги на стінах. Зненацька на курінь не нападеш.

Я довго ще думав про різне, поки заснув. Прокинувся, бо мене штовхав Сашко. Було ще темно. Ми швидко засідлали коней та мулів, запрягли віз, узяли ще пару курок у дорогу, я добув свинини для Понамки, бо вона любила поїсти зранку. Ось вийшла з Непийпивом, їх проводжали кілька паничів. Ворота вже були відчинені, бо з куреня поїхали невеличкі загони слуг та паничів, щоб виганяти рабів до роботи. Поїхали і ми. По дорозі зустрілися з джурами. Четверо хлопців, років по тринадцять, не більше, несли дві голови рабів. Непийпиво спитав, сказали, що раби вилізли зі свого сараю і скрадалися до свинарника поцупити харчів. Непийпиво похвалив джур, вони виглядали щасливими, особливо ті, які тримали голови.

Вже на відстані від куреня побачили, як рабів виводили з сараю. Лічили, перевіряли, чи не сховався хто всередині, звіряли кількість з вечірньою. Біля одного з сараїв всадили на палі вісьмох рабів. Мабуть, з того десятка, з якого було двоє вбитих джурами. Раб відповідав не тільки за себе, але й за товаришів зі свого десятка.

Ми їхали далі, Сашко підняв рядно, почав кидати диченятам шматки курки. Істоти жадібно їли. Виглядали вже краще, потроху оживали. Я перевірив клітки, бо ці потвори змогли спробувати втекти. Ми проїхали землі куреня Соломахи, нарешті поля закінчилися, почався степ.

– Застава вже неподалік! – сказав Сашко.

Непийпиво та Понамка поспішали так, що ми ледь встигали за ними. Ще півгодини, і степ закінчився, почався ліс. Хвилин десять, не більше, коли ми вискочили на галявину і я побачив попереду фортецю, схожу на ті, що стояли на кордоні. Потім видно стало і річку, на березі якої стояла фортеця. Я впізнав її, хоч з висоти вона виглядала інакше. Застава.

Вона була добре укріплена. Високі мури, на стінах охоронці. Вони нас помітили, то відчинили ворота заздалегідь, ми проїхали міст і заїхали за мури. Там нас чекали вже кілька десятків паничів та джур. Паничі дуже шанобливо зустріли Непийпиво та Понамку. Потім підійшли подивитися диченят. Ті почали ричати.

– О, які дикі!

– Малі, а вже які дебелі!

– Тварі!

Паничі з цікавістю роздивлялися диченят.

– Коли обещалися прибути чужинці? – спитав Непийпиво в одного з паничів, якого звали Заброда.

– Вони були вчора. Обіцяли бути днєсь.

– Олико їх?

– Один у дзизі залізній сидить і ще троє.

– Приправлені?

– Приправлені. Швидкі мушкети в них. Але не вої вони, а