Читати книгу - "Говорить сьомий поверх"

«На піаніно грає! — зі злістю думав він про Нелю, звинувачуючи чомусь в усьому її одну. — Музику любить! А хворого птаха — у кухню: в задуху, у темряву… Правильно я сказав, що дівчиська — зрадниці. Всі до одної!..»

Мовби викликаний цими Колиними думками, позаду раптом почувся співучий голос:

— Послухай-но, Свистуне…

Коля впізнав Олю Воронець і, не обертаючись, похмуро дивився на зелений горбик за дерев'яною огорожею. Тоді Оля сама підійшла до огорожі, щоб Коля міг її побачити, не змінюючи своєї пози. У руках вона тримала олівець і маленький акуратний блокнот.

— Я ось тут останні справи записую на дорогу: адреси і телефони також. Мені номер твоєї квартири потрібен: адже нам з тобою листуватися… доведеться. В одному будинку живемо, а квартири твоєї не знаю.

— Сорок третя… — відповів Коля, не зводячи очей з маленького горбика й продовжуючи спиратися щокою на порожню клітку.

Оля записала з таким виглядом, наче їй це було зовсім не потрібно, вона просто зобов'язана записати: завдання — нічого не вдієш!

Вона закрила свій акуратний блокнотик і вже ступила крок убік, та раптом затрималася і запитала:

— Ти чого на газон втупився?

Коля промовчав. Вона не йшла.

— Звідки у тебе така величезна клітка?

— Сам зробив.

— Навіщо таку велику?

— Ти на одному місці довго всидіти можеш? — запитанням відповів Коля.

— Ні.

— І птах ні.

— А де ж він у тебе? Випустив, чи що?

— Ні, помер….

— І ти через це такий… сумний? Через птаха?

— Скажи ще… «через якогось птаха!..» Усі так кажуть.

— Ні… чого ж?..

Оля присіла навпочіпки й знизу зазирнула Колі у вічі.

— Ну, чого тобі? — відмахнувся Коля. І з жахом відчув, що очі його самі по собі наповнюються сльозами. Він з усіх сил напружився, але нічого не міг вдіяти — сльози стояли на очах.

— Що ти? — голос Олі здригнувся. — Що ти? Через птаха?..

Він міг би пояснити їй, що йому тяжко не тільки через цю спустілу клітку… А тому, що, приїхавши з табору, він не відчув, що повернувся додому, хоч на столі красувався пиріг і зустріли його урочистим маршем. Він міг би пояснити, що в минулому році влітку переписав чужі вірші з «Пионерской правды», видав їх за свої і попросив Олю прочитати на батьківський день, бо дуже хотів довести Олені Станіславівні й батькові, що також чогось та вартий і чимось на світі захоплюється, крім своїх птахів. Оля, як завжди борючись за справедливість, відшукала тоді ці вірші в газетній підшивці (і як тільки вони запам'яталися їй!), а потім, підійшовши до Колі, тихо, щоб ніхто не чув, але якось дуже виразно мовила: «Ганьба! Це ж злодійство… Інший написав, а ти за свою творчість хочеш видати!» І розірвала віршики на дрібні клаптики… Усім у таборі вона сказала, що вірші були просто погані. «А обіцяв, що напише гарні… — додала вона при всіх, звертаючись до Колі. — Ех ти, Свистун!..»

У той батьківський день, після концерту, Коля чув, як багато хто з батьків і матерів запитував у своїх дітей: «Чому ти не виступав?.. Чому ти не співала?.. Чому ти не брав участі у п'єсі?..» А батько й Олена Станіславівна нічого не запитали у Колі. Вони вручили йому величезний пакунок з фруктами (такого великого пакунка не привезли, здається, нікому) — та й усе… А хіба Колі потрібні були ті фрукти? Він надавав перевагу кислій лісовій костяниці і терпкій горобині, від якої зводило щелепи і яку навчили його любити птахи.

Усе це він міг би пояснити Олі Воронець, коли вона, сидячи навпочіпки, уперто заглядала йому у вічі. Та він нічого їй не розповів…

— У тебе два ґудзики на сорочці одірвались, — сказала Оля. — Приший. Або скажи матері.

— У мене немає матері.

— Немає?.. А ця сувора жінка… у темному костюмі?

— Це не мати.

— Вибач, будь ласка…

Оля продовжувала розглядати його так, ніби до цього дня їй був відомий зовсім інший хлопчина, на прізвисько Коля Свистун, а того, який зараз сперся щокою на порожню клітку, вона зустріла вперше. Коля боявся, що сльози, які й досі ще зрадливо стояли (він відчував це!) у нього в очах, потечуть по щоках, Оля побачить їх і вже не сумніватиметься в тому, що він плаче. Йому дуже хотілося, щоб вона швидше пішла, але він не знав, як прогнати її. І раптом він згадав, що Оля сердилася, коли в таборі хтось називав її вродливою, вона одразу ж уривала розмову і, просто-таки з ненавистю зиркнувши на свого співбесідника, зривалася з місця. Коля згадав це і, не повертаючи голови в її бік, сказав:

— А правду кажуть, що ти вродлива…

— Ти це на газоні роздивився?

— Ні, — зніяковів Коля. — У тебе… на обличчі.

— Так?.. Правда? Тобі так здається?

Оля аніскілечки не розсердилася, не зиркнула на нього з ненавистю і не зірвалася з свого місця. Колині слова були їй, здається, навіть приємні. Принаймні вона пригладила волосся й розправила свою ошатну плісировану сукню, що синьою півкулею розкинулася просто на траві, — Оля продовжувала сидіти навпочіпки.

Що було робити? Несподівано Колю виручив Рудик Горлов, що з'явився у дворі з фотоапаратом у руках.

— Ага-a… Ось я вас і клацну! — вигукнув він своїм неприємним шепелявим голоском. — Цікавий вийде знімочок… «Остання зустріч перед розлукою!» А коли видадуть книжечку під назвою «Листування Олі й Колі», ми цю фотокартку на