Читати книгу - "Материками й океанами"

В закриту бухточку, де умовилися зустрітися обидві партії, каяки припливли перші. Довго чекали тут моряки своїх товаришів, прислухаючись до шуму «пташиного базару», що обліпив скелі. Нарешті на схилі льодовика з'явилась берегова група. Але виходило п'ятеро, а прийшло четверо.

«Середа,2 липня, — розповідає щоденник. — О 10 годині ранку на льодовику показався Луняєв, який випередив інших, бо цього разу він мав їхати з нами на каяках. Незабаром підійшли ще троє. Архірєєв помер… Зараз я беру з собою на каяки трьох хворих — Луняєва, Шпаковського і Нільсена. У всіх болять ноги. Пухлина схожа на цинготну. Гірше від усіх виглядає Нільсен, який навіть з судна пішов уже хворим».

Біля мису Гранта каяки знову довго чекають берегову партію, яка відстала. Через протоку видно мис Флора. Якщо там збереглись склади харчів і не розвалилась хатина, то кращого місця для зимівлі і не придумати.

Однак де ж берегова партія? Щось затримало її.

Затримало надовго. Назавжди…

Записи у щоденнику дедалі тривожніші. 6 липня Альбанов, прокинувшись, побачив, що вночі помер матрос Нільсен.

Чотирнадцять чоловік вийшли три місяці тому із «Св. Анны». Троє повернулись на корабель, семеро загинули. А кінця-краю нещастям ще не видно.

Переконавшись, що берегову партію чекати марно, Альбанов з трьома чоловіками, які залишились, поплив на каяках через десяти-мильну протоку до мису Флора. Вітер застав їх на середині шляху. Деякий час Альбанов ще бачив другий каяк. Потім він зник, віднесений штормом.

Альбанов знав, що, коли вітер ще подужчає, їхній каяк не витримає: в ньому повно води. Берегів не видно. Ех, двом смертям не бути, однієї не минути! І Альбанов пристав до високого айсберга, який повільно погойдувався на хвилях.

Зі своїм супутником, матросом Олександром Конрадом, штурман витяг каяк на лід. У вершину айсберга встромили прапор, щоб люди на другому каяку, якщо вони ще живі, наслідували їхній приклад.

Потім двоє на крижині, одягши на себе теплі хутрові малиці[3], лягли так, що ноги одного перебували в малиці за спиною другого, зігрілись і… заснули, або, точніше, впали в забуття від утоми.

«Пробудження наше було жахливе. Ми проснулись від страшного тріску, відчули, що стрімголов летимо кудись униз, а в наступну мить наш «двоспальний мішок» був повен води, ми занурювались у воду і, одчайдушно намагаючись вибратися з цього підступного мішка, шалено відбивались ногами один від одного. На лихо, ми вже дуже старанно влаштовували собі цей мішок, і поли однієї малиці глибоко заходили всередину другої; до того ж малиці перед цим були трохи мокрі і протягом семи годин, цілком імовірно, обмерзли. Ми нагадували котів, яких кинули в мішку у воду, щоб утопити… Тут мої ноги попали на ноги Конрада, ми виштовхнули один одного з мішка, скинули малиці, а наступної миті вже стояли мокрі на підводній «підошві» айсберга, по груди у воді… Тремтіли ми з двох причин: по-перше, від холоду, а по-друге, від хвилювання. Зуб на зуб не трапляв. Стоячи у воді, я сушив голову: що ж тепер нам діяти? Адже ми замерзнемо!

Немов у відповідь на наше запитання, з вершини айсберга полетів у воду наш каяк… Тепер ми знали, що робити. Покидали в каяк мокрі речі туалету, викрутили свої носки і куртки, одягли їх знову, розрубали на шматки нарти, взявши кілька шматків з собою і кинувши решту у воду, сіли в каяк і мерщій гребти! Боже мій, як несамовито ми гребли! Не так турбуючись про швидкість ходу, як про те, щоб хоч трохи зігрітися, ми гребли до знемоги, і тільки це врятувало нас…»

Як у маренні, промелькнули наступні години. Люди боролись за життя. Вибравшись на обледенілий острівець, вони бігали і танцювали — два посинілі, мокрі, брудні обідранці.

Конрад обморозив пальці на ногах; Альбанова тіпала лихоманка. Намагаючись зігрітися в мокрій малиці, штурман бачив, що матрос так і не лягав до ранку, зі стогоном бігаючи по острову і клацаючи зубами.

Вранці, коли трохи пригріло, на обох напала олив'яна сонливість. Альбанов знав: якщо вони заснуть — це кінець. Він розштовхав Конрада:

— Треба пливти. Чуєш?

Вони допливли до мису Флора. Альбанов думав, що, мабуть, Колумб, висаджуючись на нову землю, хвилювався менше, ніж хвилювався тепер він. Три місяці йшов штурман до цього мису, втрачаючи товаришів, терплячи неймовірні нестатки — і раптом все це даремно…

Зійшовши на берег, обидва впали: підітнулись ноги, паралізовані хворобою. Полежавши горілиць, Альбанов підвівся перший. Вони попленталися, спотикаючись і падаючи, і побачили спочатку жердину, а потім будинок. Біля будинку стояв амбар. Сніг запорошив біля нього купи ящиків. Альбанов відірвав дошку: сухарі і консерви!

На стіні будинку і на дверях були написи:

«Перша Російська полярна експедиція старшого лейтенанта Сєдова». Далі повідомлялось, що експедиція прибула на мис Флора 30 серпня 1913 року і 2 вересня вирушила у бухту Теплиць.

Альбанов згадав — Георгій Сєдов пішов на північ, до полюса, того ж року, коли «Св. Анна» покинула Петербург.

Моряки поселились на покинутій зимівлі. Альбанов кидався в лихоманці. Конрад почував себе краще і зміг піти на пошуки берегової партії і тих, хто загубився на каяці.

Матрос повернувся тільки через три доби. Він увійшов у будинок, важко тягнучи ноги. Альбанов запитливо дивився на нього. Конрад безнадійно махнув рукою і раптом розплакався.

… Моряк у подраному кітелі, який видерся на борт корабля «Св. Фока», що прибув до мису Флора, повторював, затинаючись від хвилювання:

— Скажіть Сєдову… Я прощу у вас допомоги… У мене залишилось чотири чоловіки на мисі Гранта…

— Гаразд, гаразд. Ми їх знайдемо. Тільки заспокойтесь.

— Скажіть Сєдову… Я Альбанов, штурман «Святой Анны».

— Сєдов загинув по дорозі до полюса. Але ми допоможемо вам.

Альбанов мовчки зняв кашкет. Потім несподівано запитав:

— А чи нема у вас листів для «Святой Анны»?