Читати книгу - "Слідами змови"

всім. Та й сідла коштують немало.

— А що робити з хлопчаками? — спитав хтось із волоцюг.

Рудий спроквола всміхнувся і озирнув інших, ніби бажаючи спершу вивідати їхню думку.

— Забрати в них пукавку та й відпустити, — запропонував той, хто спіймав Кіт. — Вони нам не заподіють шкоди.

— Спочатку треба їх зв'язати, щоб вони трохи поморочилися, поки звільняться. Краще не ризикувати.

— Правду кажеш, Джеку, — захихотів Рудий. — Краще не ризикувати. Ти хлопець обережний! Та я й сам такий. Не хочу зависнути на шибениці за конокрадство. Отож я й кажу: краще не ризикувати зовсім.

Я відразу збагнув, на що він натякає. Наступні десять хвилин ми з Кіт з німим відчаєм дивились одне на одного, слухаючи їхню довгу суперечку. Чи можна відпустити нас, не боячись, що ми викажемо їх шерифові? Якщо ні, то як краще нас порішити? Треба віддати їм належне: жоден не хотів власноручно перерізати нам горлянку.

— А в цьому немає потреби, зовсім немає потреби, — весело заявив Рудий. — Навіщо це, коли обіч дороги є така собі гарненька зручна яма?

Настала напружена тиша, і я побачив, що інші бояться ззирнутися зі мною очима.

— Що може бути краще? — казав далі Рудий і знову помацав поранене плече. В його червоних бичачих очицях спалахнули злі вогники. — Ми поховаємо хлопців так, що в них і волосина з голови не впаде. Навіть пальцем їх не займемо. Штовхнемо легенько, так ніби жартома — і все гаразд. Тобто, я хочу сказати, з ними все гаразд. Ані галасу, ані запитань, ніяких слідів… Що ж до коників, то, коли хто спитає, скажемо, що надибали на них у горах і забрали, бо вважали, що з хазяями сталася лиха пригода.

Він умів переконувати, той Рудий! Він був природжений ватажок і скоро вмовив товаришів пристати на його план. Я розтулив був рота, щоб благати їх, обіцяти їм що завгодно і сказати, що Кіт — дівчина. Але вона позирнула на мене застережливо, і я зрозумів, що вона забороняє мені розкрити її таємницю. Отож нам лишалося тільки мовчки молити небо, щоб воно послало якесь чудо.

— Ходімо, — сказав Рудий. — Ти, Джеку, йди попереду та пильнуй, щоб ми часом не наскочили на якого мандрівного крамара.

Розбишаки почекали з хвилину, а потім повели нас слідом за Джеком. Рудий вів коней за поводи. Інші двоє позаду тягли нас.

— Чого тобі було вертатися? — пробурмотів я.

— А що я мала робити? — спитала Кіт і додала: — Як ти вважаєш… дуже буде боляче?

Я намагався потішити її. Потім вона казала, що я запевняв її так переконано, неначе мене все життя кидали в шурфи.

Я говорив безперестану. Це допомагало: коли говориш, легше не думати.

Нас тримали так міцно, що ми ледве переставляли ноги. Я пам'ятаю все, що мені траплялося на очі на тому короткому шляху. І зараз бачу лиснючі боки чалого, що погойдувалися в лад його ході. Бачу, як вимахує кінь хвостом, як зграбно ступають його стрункі ноги. Бачу орла, що велично ширяє в сіро-сталевому небі.

— Дивись-но, — кажу я, — он орел.

— Так, — відповідає Кіт.

Ми не можемо збагнути, що наше життя скінчилося і ніщо на світі не має для нас ніякого значення.

Я пам'ятаю, що з трави виступали вапнякові брили, яким вітер і дощі надали чудернацьких обрисів. Значить, до шурфу лишилося ярдів сто. Ще один горб, а потім униз, у видолинок.

І саме цю хвилину ми почули тупіт ніг і крик. Чоловік, що прозивався Джек, біг щодуху назад. З-за коней нам нічого не було видно, але ми виразно чули кожне його слово.

— Хлопці, небезпека! Хтось їде! Ціла ватага верхи!

— Близько? — запитав Рудий.

— Вже недалеко, і їдуть прудко. Тікаймо мерщій, поки не пізно!

— Гайда на коней! — крикнув Рудий, вилазячи на кобилу.

Він чимдуж сіпнув поводи і спрямував кобилу в поле. Джек скочив на чалого й помчав слідом за ним. Наші сторожі, побачивши, що їх залишили напризволяще, пустили нас і кинулись навтьоки за своїми товаришами.

— Дяка богові! — тихо мовила Кіт.

І справді, нас врятувало чудо. Здаля долинули крики: «Стій!» Залящали пістолетні постріли, засвистіли кулі. Потім ми почули цокотіння копит: то наближалися наші невідомі рятівники.

Нашу радість наче рукою зняло.

— Подивись! — простогнав я, коли з-за горба вигулькнув перший вершник. — Це сер Філіп!…

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ
ГРІЗНО МАЙОРЯТЬ КОРОГВИ

Він навіть не глянув у наш бік. Всю свою увагу переслідувачі спрямували на нерівну стежку й утікачів, котрі щезали в далині.

Вершники промчались ярдів за двісті від нас. Я чув, як сер Філіп крикнув через плече:

— Вони не схожі на хлопчаків!

— Але ж коні напевне наші, сер! — відповів той, що їхав слідом.

Я впізнав його. Це був грум містера Армтуейта. Самого судді серед вершників не було. Він, мабуть, вважав себе за надто старого до таких шалених гонів.

Ми сиділи причаївшись, аж поки вони зникли за горбом. Тоді я схопив Кіт за руку:

— Тікаймо мерщій! Вони не наздоженуть тих негідників, але принаймні гнатимуться за ними. Біжімо, поки є час.

Ми пробігли повз те місце, де нас упіймали, минули перехрестя і звернули стежкою праворуч.

— Треба знайти надійне сховище, — мовив я, відсапуючись. — Стежка веде в долину. Може, там є ліс.

— Що ж нам робити? — простогнала Кіт. — У нас немає ні грошей, ні харчів, ні коней — нічого! Що нам тепер робити?

— Не знаю. Але ти не впадай у відчай. Подякуй долі, що ми не попали в ту яму. Якщо ми втечемо від сера Філіпа, то вважай, що