Читати книгу - "Тайники розкриваються вночі"

ним! Ти погубиш себе… Він одурить!..

— Це моє діло!

У навушнику щось тріснуло. Часті гудки. Юрій так стискав трубку, що пальці побіліли.

До кімнати зайшов Погосов. Юрій поклав трубку й відвернувся до вікна.

Донь минув як у тумані. Коли б Гармаша через якийсь час спитали, що він робив того дня, не згадав би нізащо. Весь час, здавалося, біг до Інни, ставав перед нею, благав пожаліти себе, поберегти їхню любов… Можливо, Божко їй подобається, може, вона навіть закохалася і хоче вийти за нього заміж. Адже Божко всім каже, що він холостяк, і тільки Юрій знає, що в Дніпропетровську живе покинута інженером дружина з донькою…

Потім за вікном упав вечір. У відділі стало тихо. Побажавши один одному веселих свят, усі, крім чергових, поспішили додому. І Юрієві хтось бажав добре погуляти ці дні, і він комусь щось таке говорив, механічно всміхався…

Він просидів цілу вічність біля телефону, підпираючи руками важку і водночас порожню, як дзвін, голову.

Харківський поїзд, на який узяв квитки Божко, відходив о десятій. За п'ятнадцять хвилин до десятої лейтенантові подзвонили з вокзалу й повідомили, що Божко приїхав до поїзда з якоюсь дівчиною, теж одягненою по-дорожньому. Прикмети свідчили, що це — Інна…

Він стрепенувся, одяг свій плащ і, тримаючись за поруччя, спустився вниз. Старшина на прохідній, здивований тим, що й сьогодні лейтенант Гармаш так пізно працює, підвівся з свого стільця й козирнув.

Юрій цього не помітив. Вийшов з управління і попростував, не вибираючи дороги.

Він ішов навмання, але чомусь у бік вокзалу. На довгій Володимирській вулиці[10] стояли привиди харківських поїздів. Двері вагонів були повідчинювані. У кожні з них входила тільки одна пара: Божко та Інна. Десяткам Божків і десяткам Інн привітно всміхалися провідниці, перевіряючи їхні квитки.

Потім подорожні заходили до купе. Інна звабливо всміхалася. Андрій, по-хазяйському розмістивши чемодани, гукав провідницю з постелями…

Тим часом Інна розкривала свій чемодан, діставала скатерку на столик, а Божко витягав незмінний коньяк.

Дівчина закохано й щасливо дивилася на свого супутника.

Десята! Перон, вокзал, люди, що весело махали руками, відсунулися від вагона, який тихо покотився по рейках. Усе далі й далі. Вокзалу вже не видно, за вікном темінь, ніч — Божко й Інна залишились самі…

Поїзди пливли повз Юрія по всій вулиці, прозорі поїзди, окремі купе, щасливе обличчя Інни, хижі очі інженера…

І враз усе зникло, як мара. Хтось ляснув лейтенанта по плечу. Виявляється, він опинився уже біля оперного театру. Поруч іронічно посміхався Сорочкін.

— Біжиш, людей з ніг збиваєш! Охоронець порядку!

Юрій очманіло дивився на нього. Де тут взявся Сорочкін? Поїзди пішли, а Сорочкін залишився! Але ж Онисим і не збирався їхати! Інна поїхала з Божком. Вона вже далеко за Києвом, і ніщо у світі не зможе її повернути…

— Ще не свято, а вже набрався, — захихикав Сорочкін.

«Набрався!» Юрію де нестями схотілося забутися, забути про Інну, забути про поїзд, про все на світі, забути самого себе, притупити той біль, що палив його… «Набрався!»

— Слухай, — раптом схопив за руку колишнього приятеля. — Ходімо вип'ємо!.. Ходімо, я тебе прошу, я пригощаю.

Стало страшно від самої думки, що Онисим піде від нього, як пішла Інна, і він залишиться на цілому світі один.

У ресторані, як завжди напередодні свята, було мало людей — тільки пожильці готелю. Юрій замовив карафку горілки.

Сорочкін щось поблажливо говорив — він не слухав. Через світлий зал ресторану знову мчали поїзди. Кожний столик був як відкрите купе, і за всіма — сиділи тільки Інни та Божки.

Коли офіціантка принесла горілку, відразу налив собі чарку і, дивуючи Сорочкіна, який знав Юрія як непитущого, вихилив одним духом.

— Аш два О, — зневажливо пробурмотів, наливаючи собі ще чарку.

— Ого! — Сорочкін уже не посміхався. — Що з тобою?

— Пусте! Давай за науку.

Гармаш провів долонею по обличчю, немов хотів здерти полуду. Інни та Божки ще сиділи за столиками, і по них, виблискуючи колесами, котилися прозорі вагони.

Він покликав офіціантку, попросив знову наповнити карафку.

Вона мляво відмовлялася: більше двохсот грамів на одну особу заборонено.

Юрій сказав тихо, але таким тоном, що дівчині стало моторошно:

— Наповніть графин!

Ще випив повну чарку і так само не відчув ні спиртової гіркоти, ні сп'яніння.

— Аш два О!

Офіціантка перемовлялася з розкішним, як генерал, позолоченим швейцаром біля дверей, киваючи на їхній столик.

Сорочкін уже сп'янів і повторював тільки одну фразу:

— Оце навчили тебе в міліції!

Гармаш похмуро дивився на порожню карафку.

Ні, в цьому ресторані він ніколи не забудеться. Адже досі йому вистачало двох-трьох невеличких чарок. Підвівся. Поїзди проїхали через ресторан, і гуркіт їхній затих удалині. Навколо ж звичайні столики, за ними чужі, незнайомі люди.

Сорочкін злякався, що приятель піде і йому доведеться платити. Почав белькотіти щось про затримку зарплати. Офіціантка вже стояла біля них, тримаючи розрахункову книжку.

— Скільки? — спитав Юрій.

Він витяг гроші, поклав на стіл і, не оглядаючись, рівною ходою пішов до виходу. Швейцар