Читати книгу - "Тайники розкриваються вночі"

подав пальто і ввічливо зачинив за ним двері.

Додому було недалеко, і Юрій, дивуючись, чому він не п'яний, йшов пішки, розхристаний, проти холодного вітру.

Поїздів більше не було. Всі вагони відправились у весільну поїздку, всі купе були наглухо зачинені. На світі залишилися тільки лейтенант Гармаш і осінній вітер, який зірвав з нього капелюх.

Увійшовши до своєї кімнати, Юрій заточився і мало не впав на стіл.

Варвара Олексіївна злякано скрикнула. Вона ніколи не бачила свого сина таким.

— Не чіпайте мене, мамо, — мотнув у повітрі рукою юнак. — Поїзди вже відійшли…

Рвучкими, непевними рухами стяг із себе пальто і впав на диван.

Через кілька хвилин хлопець спав, а Варвара Олексіївна, погасивши світло, ще довго не лягала, з болем прислухаючись, як тяжко стогне крізь сон її син.

Нічна перемога

Рівно опівдні Вовченко викликав лейтенанта Гармаша й наказав йти додому.

— Товаришу підполковник, — почав благати той. — Я не втомлений, витримаю.

— Відпочити! — безапеляційно повторив наказ Вовченко. — Виїзд о двадцять першій ноль-ноль. З вами поїде старшина Ярмолинчук, а за понятого буде водій з автоколони.

Цій короткій розмові передувало багато подій.

І Юрія, і Вовченка давно непокоїло, яким шляхом злочинці з «Оріона» добувають додатково поролон. Зібрані матеріали свідчили, що вони не обмежуються тією сировиною, яку одержують з бази і розрізають на тонкі шари. Проте нічого з'ясувати не пощастило. Сировину фабрика одержувала з Київської бази строго за нарядами. Спроби встановити, чи не одержує фабрика поролон десь-інде, не мали успіху. Впіймавши, таким чином, облизня, Юрій розгубився. Вовченко теж нічого не міг придумати.

Та ось до міліції надійшов лист від водія «Автотрансу», який сповіщав про нічну подію на шосе Київ — Львів. Ідучи з вантажем, він помітив неподалік Коростишева, як невідома людина підібрала якісь тюки на шляху й вкинула їх у свою «Волгу».

Він не зміг побачити номера «Волги», яка зникла в нічній темряві, але наздогнав вантажну машину, що йшла попереду, і записав її номер.

Номер перевірили. Виявилося — машина з Києва, везла тієї ночі поролон на базу.

Водія поки не чіпали. Учора дізналися, що цей самий водій знову виїхав до Львова за поролоном і має повернутися на ранок.

Цього разу на шляху Київ — Житомир його мала перестріти не тільки «Волга» покупця краденого поролону, а й оперативна машина міліції…

Було темно, холодно. Вологий вітер пробивався крізь цупку тканину плаща, крізь ватянку, проймав до кісток.

Оперативна машина стояла обіч шляху з погашеними фарами. Юрій закляк в ній, а старшина Ярмолинчук, який звик до нічних чергувань і до всякої погоди, час од часу виходив розім'ятися. Молодий хлопець — водій «Автотрансу», свідок нічної події, — розмовляв з міліцейським водієм.

Незабаром і вони замовкли. Чути було тільки розгульний посвист вітру, наче машина мчала з шаленою швидкістю, та тоненьке цвікання автомобільної рації.

Та ось голос морзянки подужчав. Ярмолинчук притулив навушники. Через хвилину повернув голову до Юрія.

— Товаришу лейтенант, Житомир повідомляє. Машина проїхала на Київ.

Юрій глянув на годинник.

— Уточніть номер.

Минав час. На Київ проїхало кілька вантажних автомобілів. Їх пропустили. Потрібна оперативникам машина могла бути тут лише за п'ятнадцять — двадцять хвилин.

Минули й ті двадцять хвилин. Всі уважно прислухалися.

Спершу вітер звідкілясь доніс глухий рокіт мотора, потім десь далеко-далеко в нічній темряві блиснув промінчик.

Повільно-повільно, а може, то тільки здавалося від нетерпіння, світлі вусики далекої машини довшали і наближалися.

Їде!

Юрій стояв біля оперативної машини, уже не відчуваючи вітру.

Чому так повільно суне? Може, злодій уже зупинився і скидає тюки? Серце на мить захололо.

Ні, їде. Шум мотора не затихає, а наближається. Світло фар нишпорить по шляху.

Їде повільно, певно, чекає «Волгу».

Довгі промені вже лижуть шлях неподалік Юрія, лягають на масну смугу асфальту обіч оперативної машини, яка притулилася під невисокими придорожніми кущами.

Грузовик прогуркотів повз лейтенанта, і він прочитав номерний знак. Він!

Потім знову стало тихо. А де ж «Волга»?

Вивести свою машину і кинутися навздогін, можливо, тюки скидають в іншому місці?

Юрій стримався. Примусив себе чекати. Наздогнати вантажну машину можна й через п'ять — десять хвилин…

П'ять — десять! Кожна хвилина як вічність. Від нетерпіння почав гризти нігті — звичка, від якої колись відучувала мати.

Та врешті не витримав, кинув водієві:

— Виїжджай на шлях!

І цієї ж миті десь далеко полоснув по чорній ночі промінь яскравих фар.

«Жене!» — майнула думка.

Потужний промінь обмацував небо, землю, шлях, рвав темноту.

Змагаючись із вітром, повз них промчала «Волга». Слідом за нею рвонула з погашеними фарами й оперативна машина.

Проїхали небагато. Попереду замиготів червоний стоп-сигнал вантажної машини.

«Волга» уповільнила біг, наблизилася до неї, засигналила фарами і погасила їх. Оперативна машина теж зупинилася.

Тим часом водій вантажної машини скинув на землю п'ять тюків. Юрій ввімкнув спеціальний апарат нічного бачення, за допомогою якого і в темряві все було видно, і на спеціальній надчутливій плівці зафотографував дії злочинців. Поки господар «Волги» переніс тюки у свою машину, грузовик уже розтанув серед ночі.

«Волга» доїхала до Коростишева й завернула у найближчий провулок на околиці. Оперативна машина йшла слідом. Господар «Волги», не помічаючи, що його супроводять, під'їхав до свого будинку…

Ні, цього немолодого чоловіка на прізвище Бублейников, жителя Коростишева, Юрій не знав. Можливо, злодій і не зв'язаний з «Оріоном», а продавав крадений поролон комусь іншому.

— Де взяли ці