Читати книгу - "Балта – Бруклін – Балтимор. Історії та малюнки з імміграції… (збірник)"

гарячої вечері. Звідусіль злітались різнопері до розлогого дуба, з далеких світів збирались птахи на Велику Раду. В хмарах дощу і втоми дерево розросталося до розміру міфічного велетня, що в його тілі вміщався весь знаний всесвіт.

Першим прилетів біло-чорний дятел й вмостився у велетня на бороді. Звідси він міг бачити метушню всіх малих птахів і не бути поглинутим нею. Дятел не любив метушні. Він був самозаглиблений трудар. Срібний віночок на його червоній потилиці вирізняв його з-поміж інших. Дятел ритмічно постукував і споглядав. Думалось йому: «Люди дуже подібні на нас, птахів. Є орли, є горобці. Є дятли».

Дятел прокидався вдосвіта й летів у свій вранішній круїз. Йому випадало втричі більше роботи, ніж іншим птахам. Дерева спрагло простягали йому назустріч свої стомлені суглоби-гілля. Він радо вистукував комах з-під їхньої шорсткої кори. Так само і письменник вилущував слова з-під кори-клавіш своєї друкарської машинки. Він знав, що люди, через його слова, відкриють хоч на трішки свої серця. Дятел і письменник іноді переглядались через шибку – вранці, вдень, у сутінках. Глянуть одне на одного – і знов пірнають у потік щоденного невпинного вистукування. У їхніх життях було щось спільне: три чверті праці й одна – переконання у своєму призначенні. І вони обидва раділи такому життю, бо дев’яносто довгих хвилин щоденної роботи завжди винагороджувались п’ятьма ще довшими, ще гарнішими. Щось було майже чарівне в тому, щоб бути саме таким птахом і бути незмінно обдарованим вдячністю тих, кому допомогли або чию душу торкнули.

На Пташину Раду прилетіли сизі голуби. Вони заполонили своїм туркотінням усе середнє гілля дерева-велетня. Нарешті повсідались, здебільшого парами, і затихли. Голуби принесли з собою відчуття хатнього затишку, притишеного темпу життя, невеликого розуму і простої природної доброти. І гніздились ці птахи завжди біля людей теплих, сімейних, коло родинних вогнищ, квадратиків квартир. Тулячись своїми округлими крильцями одне до одного, сизі монотонно стиха торохкотіли: «Ми птахи добрі, невисокого польоту, любимо розміреність коротеньких міських днів, любимо стареньких бабусь, які нас підгодовують крихтами у сквериках… Гроза нашого спокою – дворові коти, головне нам вчасно дременути від цього лютого смітникового звіра». Голуби, як і люди-гвинтики, сумирно тягнули свою лямку, щодня ходили на ту ж саму роботу, щовечора повертались до своїх квартир, повних дрібних дітей, і рано влягались спати. І спали без снів… Для людей-гвинтиків найбільшим жахом завжди було втратити свою зручну роботу, свою бюрократичну клітинку в механізмі великих підприємств. Бо ця клітинка – єдина серцевина їхнього тіла. Єдине серце – їхня робота і соціальний статус. У всіх гвинтиків завжди було добре забезпечене, затишне гніздо, домашнє тихе вогнище, тепла вечеря в кінці дня. Гвинтики і голуби – єдині найдобріші і найщасливіші серед людей, та й серед птахів.

Стрілами й дугами луків-арбалетів падали з неба в крону дерева ластівки. Частіше по одній, ніж парами. Витончені, граційні акорди високих емоцій і почуттів. Їхнім був простір поміж хмарами й дахами, вони його розкреслювали фігурами своїх дивовижних польотів. Ластівки добре розуміли художників та інших служителів муз, людей творчих. Розуміли вихор почуттів і станів, що був двигуном їхніх запаморочливих польотів, а для людей мистецтва – двигуном життя. Ластівки тільки їх і помічали на землі, тих, хто живе у хмарі, зітканій з емоцій. Ходить по землі, як маленька репліка великої планети зі своїми грозами, проваллями, океанами, небесами, вітрами і квітами.

Одна маленька й особливо вразлива ластівка розповіла про піаністку… Про людину, заплутану в перепадах власного настрою, доведену до знемоги пошуком досконалості й неможливістю її знайти. Про людину, котра ніяк не може вирватись із хмари-пастки власної планетки і подивитись на цей маленький світик збоку: на всі його таємничі мерехтіння і незагоєні рани, на талант, на музику, на знахідки і втрати, на сльози й аплодисменти. Маленька ластівка розповіла, що так багато вона бачила добрих і талановитих людей і що так часто вони засліплені й нещасливі… Іноді жорстокі, й, попри всі обдарування своєї натури, не знаходять вони єдиної віри, яка окрилила б їх для вільного і впевненого польоту понад власним маленьким світиком… Такі й подібні сюжети були ластів’їними.

Десь у ногах-стовбурі велетня копирсались приземлені запилюжені горобці. Їх були сотні й тисячі. Своєю численністю і своєю сірістю вони могли одурманити навіть орла. Горобчики вицвірінькували тисячі історій, та всі їхні розповіді були хоч і різні, але й дуже схожі водночас. У них не було затишку, як у голубиній зграї, була якась дрібність і гріховність, без-початок і без-кінець. Щойно прибулий з далекого польоту орел необачно й важко опустився на одну з нижніх гілок, щоб перевести дух, а мимоволі потрапив у горобину колотнечу. Спершу сірі грудочки підстрибували до його рівня і відбивались від орлиної аури, як сухий горох, доки один зухвалий горобець не підлетів аж надто близько і не зацвірінькав аж надто голосно. Кутиком ока птах просторів і висот помітив його, але не завдав собі клопоту через таку мізерність, він просто давав мить спокою своїм стомленим могутнім крилам.

Однак зухвалий горобець надоумив другого, тоді третього, вони увірвались шквалом в орлову самотність. Своїм горобиним белькотом дрібні птахи тривожили орла, розпитували про щось, розказували свої запилюжені історії і дуже хотіли б, щоб орел став великим горобцем і приєднався до їхньої толоки. Тоді «великий горобець» став би героєм їхніх безкінечних розповідей… І орел на хвильку піддався, розпорошився, завагався, забув на мить, що він – велетень! Але крила його вже відпочили, і він, струснувши втому і блиснувши обуреним оком, шелеснувши усіма своїми загартованими перами – перепурхнув на самий вершечок дуба. Звідти було видно і обрій, і рогач молодого місяця, а торохкотіння натовпу тануло очеретяним колисковим звуком.

Дерево гуло й стогнало, кричало і корчилось. Весь світ умістився в ньому. Мільйони голосів і життів, сотні катастроф і народжень в одній миті. Буря наступала важезним кроком. Буря захоплювала всіх – горобців і художників, орлів і гвинтиків. Вона вирівнювала всіх і змалювала. Кожен будинок, птах, дерево були піщинкою в її ревищі. Міра ваги перестала існувати. Міра творчості також. Серед хаосу, серед виру залишились тільки буря і Бог. Вони були однаково байдужі й однаково милосердні. Вони зупиняли час, перемішували народи й епохи, рятували й дарували. Вони вивихрювали до небес багатих і бідних,