Читати книгу - "Вийди і візьми"

згори вділ, розмазуючи краплі, що набухали й утворювали на поверхні металу жовтаві кульки.

Квартира волала оновлення, вони ж далі жили в мутній надії на кращі часи, коли матимуть більше енергії та ресурсів, хоча єдине, що з невідворотною певністю вимагалося від них, було занепадати разом із загальним занепадом, для якого, мовби на поглум, було дібрано лейбу «відродження». З-під останньої, «квіткової», побілки, що стерлася, як стирається життя, вивільняючи дедалі давніші пласти, проступили бліді контури кіл і прямокутників. Жак, якого обставини примусили втішатися трьома кімнатками у закутку багатоквартирного будинку, тоді як мав право претендувати максимум на дві, хоча міг отримати й одну чи так і зчумакувати життя в сімейному гуртожитку, навідруб відмовившись від майстрів, робив ремонти сам, того разу прикрасивши стіни фігурами, покликаними здолати страх малюка перед новим шкільним предметом — геометрією.

Не впоравшись із відведеною їм роллю, фігури надали помешканню несподіваного стилю, відмінного від панівних уподобань. Утім, уже через жменю, не більше років, коли син закінчив інститут і вони готувалися до його повернення в рідне місто, Жак зробив іще один — останній і не такий ґрунтовний, після якого поверх старої побілки знову зарясніли ромашки з білими пелюстками і жовтими, як літнє сонце, серцями — зелені галявини вертикальних поверхонь, розхристаніші та недовершеніші, наче поплюндровані буревієм, мовби випередивши сум’яття, що пойме їх із Жаком, заскочених синовою звісткою. Хай там що, вони знайшли силу перемогти себе — заради нього, якого любили тією безкорисливою любов’ю, на яку здатні лише батьки. Зрештою те, що їхній син зачепився в сусідньому місті, з огляду на відстані в тисячі кілометрів, палючі пустелі й одвічну мерзлоту, де коротке літо було нічим іншим, як початком весни, що лаштувалася перейти в осінь, це було не так уже й прикро.

Фарба не сохла, а гострий, неприємно-нудотний запах не поспішав вивітрюватися. Змішуючись із чадним газом, що млоївся від духівки, він утворював специфічний сморід, наслідком якого були Матильдині химерні видіння. Одного разу їй примарився незнайомець. Представившись доктором Аметистом Картоппелем, він загадково всміхнувся, був одягнений у чорне, а з петельки лискучого сюртука стирчала троянда, з якої стікали, скипаючи на підлозі хмаркою пари, багряні пелюстки. Як роззиралась у пошуках каламаря, Картоппель запобігливо підставив вилогу сюртука, і Матильда вмочила вороняче перо. Скоро довершувала останню лінію багряного підпису, як доктор Аметисто Картоппель зник, а з тумби замість античного бога подружньої близькості Гіменея на Матильду зіпала голова Жака, її чоловіка: в його журливому усміхові прочитувався не так докір, як лагідне здивування. Матильда скрикнула, і підпис умить скипів, перетворившись на голуба, що метушився, черкаючи крилами об стіни і предмети, доки вмостився на плечі її коханого мужа, з погруддям якого Матильда побралась у тому дивному маренні.

Настала весна, якої годі було дочекатися. Сонце розігрівало повітря, що від вологи й проміння робилось м’яким, перетворюючи пронизливість зими на березневу свіжість. Замкнувши помешкання, Матильда вирушала до міста, аби невдовзі, коли сонце стояло в небі, а навколо ряхтіла світла зелень нового листя, узятися за наведення ладу, що полягало в загарливому прощанні з призбираним за роки спільного життя лахміттям, здатним обдати порохом спогадів, наче пудрою. З його частиною.

Не маючи внука, Матильда встигла полюбити його міцною любов’ю, на яку тільки здатні бабці й дідусі, що надміру пестять, віддаючи останнє тепло, якого свого часу не зуміли дати власним дітям. Костюмчик, смугасті шорти, сорочина… Штани, в яких її син вирушав на рибалку. Спортивні гетри та різних розмірів і фасонів головні убори на всі пори року — дитячий одяг, з яким, сповнена впертого сподівання, не розлучалася роками.

У приміщенні головпоштамту відвідувачів негусто. Хтось заповнював квитанцію, хтось відсилав листівку. Віконце великогабаритних відправлень було вільним, як більшість інших віконець о цій порі, за половиною з яких узагалі ніхто не сидів. Під вагою поліетиленового оберемка електронні цифри ошпарено застрибали. Матильда відрахувала гривні й копійки. Звичка здійснювати оплату без решти виробилася в ній з недовіри до розрахунків узагалі та до фальшивих грошей, яких суттєво побільшало. Колись у переддень свят вона слала на цю ж адресу фанерні скриньки, наповнені дешевими кольоровими цукерками місцевої кондитерської фабрики. Цього разу торбина зображала дещо стертий зимовий сюжет зі св. Миколаєм, який летів з торбою за плечима в поліетиленовому повітрі, і побажанням веселих свят. Хоча самі свята кілька місяців, як проминули, а наступні були далеко попереду, Матильда ввібгала речі — малюнок цілком відповідав духові доброчинності, що переповнив її.

Взимку її родичі чекали на скріплені сургучем скриньки, влітку — на автомобіль, що виринав, немов пароплав. Відтоді, як померли батьки, вони заїжджали на цвинтар, а звідти до своєї віддаленішої родини, де вже тоді галасувала купа ротів, які товклися в одному селі, й мовби цього не досить, в одній халупі, наче в казковій рукавичці, обліпленій прибудовами — то продовженою кімнатчиною, то клунею, так що з часом розлізлася на всі боки, обзавівшись численними входами і виходами.

Їли просто неба, всі разом, за одним довжелезним столом, який щоразу складали заново з двох широких дощок, підпертих козлами, струшуючи і скручуючи церату. Спільні трапези нагадували весілля, на яких одружувалися щоразу ті самі пари. У тій божевільній халупі мало не щороку народжувався новий мешканець, ворохоблячи сільського голову, який погрожував зрівняти з землею, тоді як старости інших сіл тільки раділи би новим поселенцям. «Беріть приклад з мене!» — несамовитів, на що жінки неприховано гиготіли: «У нього не інструмент, а поморщений огірок». — «Нічого-нічого, я знаю, що у вас в голові, — погрожував, — у мене ось», і плескав себе по кишені, звідки визирав партквиток. «Партквитком дитини не зробиш», — пащекували у відповідь. «Та я Вам!», — на що гиготіли ще більше.

Тільки-но вони з чоловіком з’являлися на порозі, виростав стіл і розкручувався чарівний рулон, на якому поміж інших страв завжди були фаршовані баклажани, що їх Жак уминав, забуваючи про все на світі, так що врешті саме баклажанами Матильда пояснювала ейфорію, яка починалася напередодні відпустки — наче не вона, а він їхав на свою батьківщину, виповнюючись із кожним прокладеним кілометром баклажановою любов’ю.

Лежачи на розкладених автомобільних сидіннях, Матильда пестила Жаків прутень, який щойно вислизнув з неї, і як укотре проникав досередини, їй марилося, що то