Читати книгу - "Непрохані гості, Василь Головачов"

навіть наші трасери не придатні для його розпізнавання. Нічого подібного ні експерти, ні спеціалісти з ТФ-зв’язку не зустрічали, навіть теоретично не розв’язані проблеми передачі такого сигналу! Можливо, телескоп у Двінгелоо захопить бодай краєчок діапазону? У них апаратура потужніша.

— Нехай зроблять усе можливе.

Я згадав сліди Демона: двічі ізотопну воду, яка не зустрічається ні на Землі, ні в глибокому космосі, “зону Лілова”, будівлю в Торжку. Тепер цей незвичайний сигнал. Також його “слід”? Чи двійник Зо Лі перемовляється з “начальством”? Чи з кимсь іще тут, на Землі або в Сонячній системі?

— Магнітні лінзи ми виявили, — провадив далі Корж. — їх дві, й обидві повільно кружляють над північною частиною Європи. Пробуємо прозондувати. Щоправда, там крутяться модулі ООС, вивчають, сказати б.

— Модулі повернуться на Землю. Якщо лінзи являють собою природні утворення, час на їх вивчення в експертів та вчених іще буде, а якщо лінзи пов’язані з Демоном… Відділ комунікаційної служби УАРС, на зв’язок.

— Відділ на зв’язку, — озвався чоловічий голос. — Термінове повідомлення. Фігурант усе-земного розшуку Зо Лі нині перебуває в Угличі, веде спостереження.

— Ось і наш час настав, — сказав я, глянувши на Дайніса. — Ти готовий?

В спокійних очах Дайніса я прочитав: міг би й не запитувати. Дивовижна людина, за жодних обставин його не змусиш хвилюватися і поспішати. Повільний, але надійний.

— Анатолію, — покликав я, уявляючи, як усміхнеться зараз Стево Інджич. — Я йду на захоплення Зо Лі. На цей час ти головний. Як мене зрозумів?

— Зрозумів. Не ризикуй. Зо Лі нам потрібен не більше, ніж ти.

— Спасибі. До зв’язку.

Я боявся, що втрутиться батько, він також чув усі переговори і міг втрутитися в будь-яку хвилину, але він промовчав.

За чверть години ми з Дайнісом виходили з таймфагу Углича, де на нас чекав співробітник відділу комунікаційної служби, що назвався Валентином.

— Ми засікли його в Торжку, — сказав Валентин, зростом вищий за мене, тонкий, гнучкий і незграбний на вигляд, схожий на початківця-баскетболіста. — Вели до Новгорода, ледь було не загубили, здатність до “гри в піжмурки” у нього неймовірна. Зараз він перебуває в кафе “Ідальго”, п’є сік. Таке враження, буцімто він когось жде. Саме тому ми не стали брати його самі й подзвонили вам.

— Зрозуміло. Що ж, запитаємо в нього самого, кого він жде…

На вулицях Углича, де вишикувалися столітні тополі, я з подивом побачив старовинне авто в супроводі зграйки велосипедистів.

— Сьогодні тут гостює автосалон “Мода-19”, - пояснив Валентин.

— Кафе далеко звідси?

— За три квартали. Не турбуйтеся, не втече, не зникне.

— Тепер так, — сказав я, перевіряючи, як сидить на мені костюм рятувальника. — Я піду до нього один. Дайнісе, ти будеш позаду, на під-страховці, кроків за тридцять. До кафе не заходь, поки не подам сигнал. Нічого не вживайте без наказу. Мікро не забув?

Дайніс показав на кнопку мікроприймача за вухом. Значок своєї рації я начепив на кишеню сорочки, для страховки прикріпив другу — у вигляді родимки — над верхньою губою, і ми рушили.

Кафе “Ідальго” (досить екзотична назва для древнього Углича) розташоване біля церкви (Успенської, або “Дивної”, як я дізнався згодом). Будівельники спорудили його у формі рицарського шолома. Здалеку, можливо, кафе і схоже було на шолом, але зблизька воно нагадувало застінок чи тюрму. Щоправда, внутрішнє оздоблення кафе цілком компенсувало вади його зовнішнього вигляду.

Два зали були невеликими, затишними, “в міру” людини, тобто поєднували в собі риси старовинних харчевень із сучасним обладнанням та оснащенням.

Зо Лі самотньо сидів у малому залі, хоч міг пити сік і їсти морозиво на відкритій веранді в оточенні беріз та кленів.

— Дозвольте? — мовив я, беручись за спинку стільця.

Зо Лі підвів голову.

— Давно на вас чекаю, Ромашин.

Я сів. Зо Лі підсунув до мене бокал з мерехтливим рубіновим соком. Бокал був старовинний, масивний, під російське скло середини дев’ятнадцятого сторіччя, на гнутих боках було вигравійовано зображення вершника з шаблею. Я відпив ковток і поставив бокал на полірований квадрат столу.

— Чому ви ховаєтесь від нас? — запитав я, розглядаючи обличчя Зо Лі, безпристрасне, непорушне, холодне. Важкі повіки, чорні брови в хижому вигині, непроникні очі — прикметне загалом-то лице. Чим же ти здивуєш нас цього разу, колишній чистильнику, працівнику “Аїд”?

Те, що Зо Лі “справжній” — не КОТ, я визначив одразу, ще з порога, з допомогою мікро-апаратури костюма: знадобилась, як я і передбачав.

Зо Лі був зібраний, зосереджений і небезпечний, і це я вгадав безпомилково, за манерою триматися, вільно, розкуто, за скупими рухами, лаконічною мовою та іншими прикметами, які часом видимі лише для підсвідомості.

— У мене не було часу пояснити вам усе спочатку, — заговорив Зо Лі. — Між іншим, родимки у вас раніше не було.

— Це рація. Зняти?

— Навіщо? Напевне, у вас є дубль, а то й два. Не бентежтеся, на вашому місці я вчинив би точно так само. Я гадав, що встигну підкорити Джина раніше, ніж ви спохопитеся. Але самому знайти заново спосіб управління ним неможливо. Навіть мені. А документи “Суперхомо”, в яких було описано спосіб управління, ви примудрилися проґавити, віддати тому, хто за ними повернувся. До речі, до катастроф я не причетний, як ви самі розумієте, я стежив за Джином.

— Ми інакше міркуємо.

— Знаю, але помилятися — то ваша справа.

— Ви не відповіли на запитання, чому ховаєтеся від усіх.

— Тому, що боюся, — спокійно вирік Зо Лі, - За мною полюють.

- “Інспектор”?

— Що? Чому інспектор? Ні, я називаю його інакше — “Аладдін”. Пам’ятаєте древню казку? А хто казав про “інспектора”?

— Стажист. Він урізався в Демона.

Зо Лі помітно посміхнувся.

— Назву, одначе, ви вибрали вдалу. Нехай буде Демон, хоча назва “Джин” відповідає його призначенню. І ваш стажист зостався