Читати книгу - "З вершин і низин, Франко І. Я."
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
До зубоження довів,
Менші два сини провчили
Конокрадське ремесло,-
Ну, й зростало їх багатство
І поважання росло.
А наш Майлех все молився,
В божих заповідях жив
І добро творив. Таке він
Правило собі вложив:
Хто прийшов до нього бідний,
Десять центів він давав,
А ім’я його і назву
Зараз в книжку записав.
Як прийшлось йому вмирати,
Він отак сказав рідні:
«Будете мене ховати,
То сю книжечку мені
В гріб на груди положіте,
Щоб я богу показав:
Двадцять вісім тисяч шісток
Між убогих я роздав».
З уст до уст пішли слова ті,
Їх підхопив весь кагал:
«Двадцять вісім тисяч шісток!
Боже, таж се капітал!
Бачите, який побожний
Праведник між нами жив:
Все моливсь і тільки гроші
Богу в жертву положив!»
Ну, й не диво, що був погріб
Многолюдний і шумний.
«Двадцять вісім тисяч шісток!» -
Вкруг гуло, мов дзвін гучний.
Позавчора був той погріб.
Вчора шабас був. Ну, гіт!
Посходилась повна школа,
Помолилися як слід,
Почали вже розходитись -
Гамір, гутірка… І що ж?
«Двадцять вісім тисяч шісток!» -
Шепт іде, мов в листі дощ.
Ей, озлив мене той шепіт,
Я на лавку вилажу́.
«Слухай, бенай Ізруайль, 37
Я вам массе 38 розкажу!
Бачив сон я сеї ночі.
Мацюпіньким черв’ячком
Я повзу мов, підповзаю
Перед сам Єгови трон.
Бачу я: вага велика
Настановлена стоїть,
Коло неї сам Міхуайль
Меч поломінний держить.
Аж іде наш Майлех, згорбивсь,
Піт з чола його тече,
Двадцять вісім тисяч шісток
У мішку він волоче.
«Боже, я весь вік молився,
Не творив нікому зла,
І рука моя для бідних
Все отворена була:
У готових, чистих грошах
Ось заслуга є ціла!»
«На вагу!» - сказав Єгова.
Майлех кинув срібла міх,
І вага перехилилась
Аж архангелу до ніг.
«А тепер,- сказав Єгова,-
Я питатиму. Кладіть
На другу́ тарілку кождий
Підсудимого одвіт!
Сам ти заробив ті гроші?»
«Ні»,- рік Майлех і дрожав,
І на другій вже тарілці
Той одвіт його лежав.
І, о диво! Те маленьке
Слово «ні» одним кивком
Двадцять вісім тисяч шісток
Зрівноважило цілком.
«А ти знав,- пита Єгова,-
Відки йде маєток твій?
Знав, що кождий гріш в нім - кривда,
І неправда, і розбій?»
Затремтів ще дужче Майлех,
Гнувсь, і корчивсь, і цідив
Ледве чутно: «Знав, о боже,
Але ж се не я робив!»
І ся відповідь була вже
На вазі - і що ж отсе?
Двадцять вісім тисяч шісток
Фівкли вго́ру, мов пірце.
«А ти знав,- пита Єгова,-
Що сім’я твоя ціла
За ті гроші свої душі
На погибель віддала?»
Та на ті слова вже Майлех
Відказать ніщо не міг,
Почорнів увесь і, наче
Зв’ялий лист, звалився з ніг.
«Проч з ним відси! - загриміло
З трону.- Ошуканець сей,
Поки жив, побожним видом
Все ошукував людей,
А по смерті думав бога
Сими грішми підкупить!
Проч з ним! Ще йому на плечі
Тії гроші прикріпить!..»
Знаєш, досі в остовпінні
Слухали всі моїх слів,
Але скоро лиш скінчив я,
Раптом хор весь заревів:
«Гвалту! Епікур! Безбожник!
Геть! Най більш тут не дихне!»
І юрбою навалились,
З школи виперли мене.
А у сінях ну місити,
Бити, штовхати під бік -
Ледве я з життям із рук їх
Вирвався, насилу втік».
XIII
«Так-то Шая-Ляйб розстався
Із жидами і до нас
Умирать прийшов. І справді,
Швидко, наче свічка, згас.
Радісно вмирав він. «Много
Натерпівсь я,- говорив,-
Много я в гарячій крові
І добра, і зла творив.
Все бажав по-людськи жити,
Чоловіком з людьми буть…
Слава богу, що прийшлося
Хоч останній раз дихнуть
Між людьми, що справді люди,
Хоч огрітися в сім’ї,
Що блаженних патріархів
Вік нагадує мені».
Так-то, сину, і сконав він.
Золота душа була!
Без таких людей земля би
Сталась темна і гнила.
Може, то й за патріархів
Золоті часи були,
Та все-таки патріархи
Люд жидівський завели
У Єгипет у неволю,
Аж пророк-убійця встав,
З невгомонним, диким серцем,
Тих невольників підняв.
Вивів їх в пустиню дику,
Водив блудом сорок літ,
Та навчив їх здобувати,
Збудувати новий світ».
1-5 сент[ября] 1889
СМЕРТЬ КАЇНА
Убивши брата, Каїн много літ
Блукав по світі. Мов бичі криваві,
Його гонило щось із краю в край.
І був весь світ ненависний йому,
Ненависна земля, і море, й ранній
Пожар небес, і тихозора ніч.
Ненависні були йому всі люди:
Бо в кождому лиці людсько́му бачив
Криваве, синє Авеля лице -
То в передсмертних судрогах, то знов
З застиглим виразом страшного болю,
Докору й передсмертної тривоги.
Ненависна була йому і та,
Котру колись любив він більш вітця,
І матері, і більш всього́ на світі,-
Його сестра і жінка враз, нелюба
За те, що їй ім’я було - людина,
Що Авелеві були в неї очі,
І голос Авелів, і серце щире,-
За те, що так його любила вірно,
Що, хоч сама невинна й чиста серцем,
Не вагувалася для нього все
Покинути, з проклятим поділити
Його прокляту долю.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «З вершин і низин, Франко І. Я.», після закриття браузера.
