Читати книгу - "З вершин і низин, Франко І. Я."

class="p1" style=""> 

Наче тінь,

Вона ходила з ним. Із уст її

Ніколи Каїн не почув докору,

Хоч вид її, і голос, і любов

Були йому найтяжчим, ненастанним

Докором. Інколи, як лютий біль

Осилював його, він, мов безумний,

Гнав геть її від себе - і, послушна,

Вона щезала, тихим, скорбним гостем

Являлась між людей, дітей, онуків,

Та не надовго. Як прийшла таємно,

Так і щезала, і в пустиню йшла,

Чуттям угадуючи ті стежки,

Куди блукав її нещасний брат.

Була мов нитка срібна, що в’язала

Самотнього, запеклого з життям

Людей. Теплом, що жеврілось в її

Жіночім серці, силувалась гріти

Убійці душу.

Та дарма! Мов риба,

Що б’єсь об остру кригу, аж сама

В ній зціпеніє, так вона весь вік

З сил вибивалась, мов лучина та

Горіла й власним нищилась огнем.

 

Раз в темних пралісах вони в скалистій

Печері ночували. Втомлена,

Вона заснула, голову поклавши

На камінь. Каїн розложив огонь

І сів побіля нього, в полум’я

Втопивши очі. Фантастичні сцени

І явища раз по раз виринали

З огнистих язиків, і, ловлячи

Їх поглядом, немов здрімався Каїн,-

Сну тихого, правдивого давно,

Давно не знали вже його повіки!

А як настало рано, Каїн дармо

Чекав, коли вона з постелі встане,

У дикій тикві принесе води,

Плодів нарве, коріння назбирає

І меду на снідання. Сонце вже

Підхопилось високо, зазирнуло

Промінням скісним у нутро печери -

Тоді до неї наблизився Каїн

І зараз же пізнав, що́ сталось з нею.

Ах, раз лишень в житті він бачив смерть,

Та той один раз вистарчив повік,

Щоб розпізнати смерть у всякім виді.

А тут вона явилась так невинна,

Та сумирна, та радісна! Лице,

Недавно ще поморщене грижею

І втомою, тепер мов просіяло,

Відмолоділо. Та сама любов,

Що за життя, й тепер на нім світилась,-

Та щезла туга і тривожні думи,

Немов все те, к чому душа її

Неслась і рвалась за життя, було

Осягнене тепер.

Вид смерті разом

Немов підтяв його всю волю й силу.

Ні болю він не чув, ні жалю в серці,

А лиш безсилля, повне отупіння.

Він сів над трупом і весь день, всю ніч

Сидів недвижно. А на другий день

Він знявсь, сухого листя наносив

В печеру, трупа вкривши ним зовсім,

Потім з гори каміння навалив

І мучився весь день, кривавив руки,

Аж завалив, забив ним вхід печери.

Відтак омив криваві руки в річці -

Так, як тоді, по смерті брата! - й звільна,

Не оглядаючись, не відітхнувши,

Пішов в пустиню.

Де? Куди? Пощо?

Про се давно не думав він. Що й думать?

Куди б не йшов він, де б не завернув,

Усюди сум однакий, самота

Однака і однаке горе люте!

 

Минувся ліс. Хрустить пісок пустині

Під поступом важким. Там шакал виє

В розсілині, орел у небі крикне,

Сверщок самотній між піском цвіркоче,

А там тиша довкола, мов в могилі.

Не раз серед тиші тієї раптом

Туман піску, мов велетень, здіймесь

Сивавим стовпом аж під саме небо

І, крутячись, по ровені пройдесь,

Мов цар,- і враз простреться знов на землю,

Мов привид, щезне.

Сонця віз огнистий

Хилився вже додолу. Без хмаринки

Все небо жевріло, немов казан,

В котрий води забув налить хазяїн.

А втім ген-ген, на сукрайку самім,

Де неба звід з пустинею зливався,

Обоє пурпуром ярким облиті

Під захід сонця,- видвиглося щось

Високе, рівне, мов хрусталь блискуче.

Чи то ріка, що ледом вся замерзла,

Могучою рукою сторцом там

Поставлена поперек краєвиду?

Чи, може, то гра світла, жарт пустині,

Що фантастичним видом вдаль манить?

Похиле сонце золотом ярким

Обсипало горішній край стіни,

Її зубчасті виступи і башти,

Що, мов ігли, тонуть в лазурі неба.

А вниз, мов пурпуровий водопад,

Спадав вечірній сутінок і звільна

Тонув у темряві, що низ встеляла.

І був сей вид для вандрівця німого

Мов грім небесний і мов трус землі:

Він став, мов вкопаний, поблід, мов труп,

І очі, мов два яструби шпаркії,

Послав туди, в далеку даль горючу.

Ох, вид сей добре знаний був йому!

Не раз наяві та у снах важких

Йому являвся! Каїн затремтів,

І гострий біль прошиб його нутро,

Ненависть дика блиснула в очах,

А на устах безкровних, що зціпились,

Замерло недошептане прокляття.

 

«То рай! Гніздо утраченого щастя,

Що, наче сон, майнуло і пропало!

То джерело безбережного горя,

Що так пристало до людсько́го роду,

Мов власна шкура пристає до тіла,

Що, поки жив, не вирвешся із неї!

Проклятий будь ти, привиде зрадливий,

Що лиш ятриш мої пекучі рани,

А не даєш ні полекші, ні смерті!

Проклятий будь і ти, і хвиля та,

Коли тебе насаджено, коли

Мій батько перший раз тебе побачив!

В ім’я всіх мук людськи́х, усеї туги,

Усіх безцільних змагань будь проклятий!»

Зціпивши зуби, відвернувся Каїн,

Щоб геть іти,- та враз якийсь глибокий,

Безмірний сум обняв його: почув

Себе таким слабим, самим на світі.

Таким нещасним, як іще ніколи.

Схиливши голову, закрив лице

Руками і стояв отак на місці,

Кривавим світлом вечора облитий,

А тінь його довжезна потяглась

Ген-ген степом і в сумерку тонула.

І забажалося йому ще раз

Поглянути на захід. Мимоволі

Полинув зір його туди, все тіло

Туди звернулось. Та завзята воля

Ще раз перемогла той порив, руки

Закрили очі, та по хвилі знов

Безсильні впали.

 

Мов слабий в гарячці

Якусь безумну