Читати книгу - "Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко"

збирався. Тримаючи руку на пульсі подій (у нього завжди все було схоплено й за все сплачено), з’ясував, що зовсім поруч – буквально за Новоокружною вулицею90 – збираються звести модерновий мікрорайон з усіма зручностями. Тоді він нарешті одружився й негайно почав клопотатися перед керівництвом Київського шкірзаводу, де ударно працював завскладом, про необхідність поліпшення житлових умов.

Щоправда, керівництво профкому доволі прозоро натякнуло, що справа просувалася б ще активніше, якби молоде подружжя Чукашкіних активно плодилося й розмножувалось… Що ж, якщо треба – то треба: його дружина перебуває при надії ось уже шостий місяць, вагітність навіть іззовні тепер помітна… Ах, до чого ж приємно сьогодні, в понеділок зранку, провівши благовірну до жіночої консультації, розслабитися на веранді їхньої халупки, попити із самовару краснодарського чайку з бубликами й варенням, помріяти про райдужні перспективи: про кар’єрне зростання, про нову квартиру… і, звісно ж, про їхнє майбутнє немовля!.. На шкірзавод йому потрібно йти лише на другу зміну – часу ще з надлишком, він і до продмагу зайти встигне, і поспить вдень перед зміною. А поки що… ех, і добре ж жити на світі!..

Втім, якщо чесно, в суто сімейному плані не все складається аж настільки райдужно, як хотілось би. Найгірше полягає в тому, що Чукашкіни ніяк не могли узгодити підходяще ім’я для ще ненародженого дитятка. Сам Віленор Мартинович, як записний патріот Радянської Батьківщини91, наполягав на тому, щоб назвати їхнього майбутнього синочка Кукуцаполем92. Однак подібний вибір несказанно лякав його дружину! Почувши цю пропозицію, Стелла щоразу починала кричати, що навмисно народить не хлопчика, а дівчинку, яку неодмінно зватимуть Ізольдою. Оскільки Віленор Мартинович наполягав на хлопчикові, подружжя спочатку жахливо сварилося, потім довго мирилося… і все починалося знов і знов, і знов!..

А на минулому тижні олії у вогонь підлили товариші по роботі. Дізнавшись, як саме Віленор Мартинович хоче назвати майбутнього синочка, ці йолопи царя-батюшки-матушки спитали, як він збирається скорочувати чудернацьке ім’я. «Цапик», – не моргнувши оком, відповів Чукашкін. Після чого товариші по роботі довго реготали, а натішившись, пояснили, що на місцевому жлобському діалекті, якого Віленор Мартинович не знав і вивчати не мав найменшого бажання, «цапик» означає те саме, що й «козлик» нормальною людською мовою. Якщо замість «Цапика» вживати «Куцика» – це теж нікуди не годиться. Бо «куць» – це «чорт» людською мовою. Таким чином, майбутній Кукуцаполь Віленорович Чукашкін ризикує все подальше життя потерпати від жартів і кпинів…

І що ж робити?! Хіба що підшукати нове ім’я – але яке саме?.. Арвіль93?.. Даздрасен94?.. Нісерх95?.. Ревмарк96?.. Томіл97?.. Віленор Мартинович губився у варіантах і дуже сподівався на те, що вранішнє понеділкове чаювання внесе в проблему бодай якусь визначенність. Як раптом…

Десь зовсім поруч гахнуло так, ніби одночасно вибухнули штук десять важких фугасних бомб!!! Земля здригнулася, всі меблі підстрибнули, налита до половини чаєм чашка дзеленькнула по краєчку блюдця!..

«Війна?! Невже знов?!» – виникла в мозку перша-ліпша думка, спричинивши справжній переполох не тільки в голові, але й в усьому організмі товариша Чукашкіна. Бо він одразу ж гучно і дуже непристойно зіпсував повітря на веранді. А-а-а, щоб тобі!.. Добре, що він один вдома, що дружина Стелла не стала свідком настільки промовистої ганьби. Але все ж таки, що це гахнуло?! Якщо не війною… тоді чим це пояснити?..

Віленор Мартинович кинувся до дверей. Перевдягати піжаму не став – просто накинув на плечі франтувате шкіряне пальто, насунув на голову інтелігентний фетровий капелюх, взув на босу ногу надраєні черевики, вискочив надвір, тремтячими руками закрив двері на ключ і почав озиратися на всі боки. Здається, щось сталося по інший бік Новоокружної вулиці… Принаймні там у просоченому холодною вологою весняному повітрі з огидним карканням ширяла чорна хмара сполоханого гайвороння. І щось придушено ревіло.

Зіщулившись від крижаного вітру, від якого навіть шкіряне пальто погано захищало, намагаючись оминати калюжі та наповнені багнюкою вибоїни, Чукашкін почимчикував до виходу з Лютневого провулку до Новоокружної, пересвідчившись у відсутності автівок, перетнув її… І тут очам Віленора Мартиновича відкрилася жахлива картина: виявляється, земляна дамба, що десять років тому перекрила гирло Бабиного Яру і весь цей час поступово зростала, щойно обвалилася, і тепер з майже доверху замитої яруги в прорив з гучним гуркотінням хлестала чорна брудна вода з таким самим чорним брудним мулом! І потік цей проносився майже біля самих ніг Чукашкіна…

Майже!!! Отож, що майже… Адже ні насипу, яким пролягала Новоокружна вулиця, ані тим паче Лютневому провулку, утиканому куренівськими куркульськими хатинками, абсолютно нічого не загрожувало! Анічогісінько. А отже, цей прорив дамби жодним чином не зачіпає його, товариша Чукашкіна Віленора Мартиновича, інтересів. Ну, крижаний вітер дме… Ну, потік реве, вирує і смердить… І що з того?! Дамбу неодмінно відновлять, ту пульпу, що зараз витече з яру, накачають туди знов. А потім і мікрорайон обіцяний зведуть з усіма зручностями.

Щоправда, Стелла з дому пішла… Але ж вона мала відвідати жіночу консультацію, розташовану в дитячій клініці. А дитяча клініка знов-таки по цей бік дороги. Отже, Стеллі це також нічим не загрожує. А от якби на той бік насипу подалася… Мабуть, там зараз водички натече – але що з того?! У крайньому разі хтось ніжки намочить, а нині весна, ще доволі прохолодно. Добре, що це не його вагітна Стелла, що їй не треба на інший бік насипу!..

Щасливо зітхнувши, Чукашкін підняв комір шкіряного пальта і поплентався додому, де на веранді на нього чекав недопитий чай з недоїденим бубликом та ожиновим варенням, ще восени дбайливо заготовленим чарівною дружиною. Бо дочаювавши, він збирався ще зайти до продмагу та поспати трохи перед другою зміною.

Міліцейська будка на розі вул. Фрунзе і вул. Новоокружної, Київ, 9:25 ранку 13 березня 1961 року

Весь учорашній вечір, сьогоднішню ніч і ранок дув потужний західний вітер. Під його впливом вода з «чаші» майже доверху замитого Бабиного Яру почала вночі перехльостувати через край земляної дамби, що перегородила гирло яруги. Далі потоки брудної застійної води текли в напрямі вулиці Фрунзе. Біля її перетину з Новоокружною вулицею рельєф утворював природну низину. Саме тому вранці понеділка, 13 березня, в цьому місці утворилася величезна калюжа, а якщо точніше – чорне смердюче озеро.

Доки люди, автівки, трамваї та автобуси могли здолати несподівано виниклу водну перешкоду – вони її долали. Однак після дев’ятої ранку озеро розрослося настільки, що абсолютно поглинуло трамвайні