Читати книгу - "Дофін Сатани, Олесь Ульяненко"

яку він пізніше уподобає більш за все. Зараз вона лякає, ця пустка, заворожує синіми очима, темними, аж до побитого скла. «Це твій пацан?» — звертається до батька.

«А нічо…» — вона легка, ця жінка, як солодощі. Простягни руку і візьмеш. Усміх садистки, усміх Шестєрова. Навіть не батьків, п'яний, заюшений кров'янкою. Вона вигинає спину, виставляє груди. Заходить, хилитаючись, мужик, п'яний, з нього кров чвиркає, як вода з пробитого корита. Вона говорить до батька, кидаючи мимохіть головою на закривленого мужика: «Огуляємо трошки…» Щирий сміх золотокосої суки. «Шуруй за милом…» — Блондинка піднімається: «Пошли цього козла за милом… Е-ее-й, шуруй за милом…» Блондинка піднімається, встає знову, схрещує ноги, напівголими грудьми треться об батькову спину. Вона випиває горілку — синю і чисту. Облизує пальця гострим кінчиком язика: за вікном, з білої кімнати, лежать вичорнілі кучугури снігу, з холодним вітром над ними, як подих коханця над грудьми старіючої проститутки. Мужик стоїть з опущеними очима і тримає в руках шматок мила. Рожевий шмат домашнього мила. «Ти підмився?» — дитячий, безпосередній сміх. Ясочка прямо тобі. Безтурботний сміх тобі. Провалля неба. Преісподня неба. Іван бачить, як у мужика піднімається.

Потім раптово, спалахом, бачить картини за картинами; він чує голос, голос того, із сріблястим волоссям. Голос не може брехати. Він свідок і вчитель його життя. Вчителька, зовсім як заразїї бачить, в цій камері, де колупається в зубах, де холодно, а йому приносять за «признання», за інтерв'ю, часник та сало. Він як зараз бачить: вчителька малахає чорною тінню на чорній учительській дошці. Права рука Рекса внизу, лівою він перелистує підручника. Краплини жовтого поту. Кислий капустяний запах сперми. Він змінює руки. Безколірними очима глипає на вчительку. Вчителька шаріється. Глядить з-під припіднятих окулярів на Шестєрова. Потім баня: Рекс стоїть на колінах, ковзаючись, падає на ліве плече, сунеться ослизлою білою кахлею. Інтернатівці підходять по черзі, — з боку Шестєрова, бляшанка в руках, невідомо чиїх. На бляшанці нашкрябано «Для пожертвованія ніщим». В бляшанку гримлять полтинники, шелестять м'які рублі. За три рублі дістається більше. Рекса ставлять на чотири, і тоді він репетує не своїм гласом. Після бані його виносять непритомного, запіненого джури Шестєрова і Зуба. Несподівано Іван говорить для самого себе: «Він не житиме». Наступний день. Рекс висить на водопровідній трубі. Синій висолоплений язик, ще стікають жовті фекалії на черевики, крапотять на підлогу, ще теплі, зігріті теплом, наче приворожені сном. Але мертвим нічим не допоможеш. Ніхто його і не поспішав знімати, а з циркацькою цікавістю лупали на Рекса очима. Для інтернатівців з напіввійськовим уставом — неабияка розвага. Тому ніхто не поспішав знімати Рекса. Дітлашня юрмилася у проході, сопливлячи носи, роти, пускаючи бздо; налипаючи один на одного, наче равлики, — хто на пузі пробирався між ногами своїх товаришів, хто приліпляв до вікна пику, а решта, невдахи, намагалися пробратися через горище. Чекали на вчительку. Позирити на її випуклого, округлого задка, на невгамовну похіть її безстижих і блудливих очей, що плавали піскунами за товстими скельцями окулярів. І ось вона з'явилася, діва з дів, вся у червоному: червона сукня, червоні панчохи, червоні труси, червоний ліфчик. Синці під очима. Капшуки, як у привокзальної хвойди. Тоді Шестєрову стало все зрозуміло. Спала вона не тільки з ним, давала не тільки йому, а і Рексу. Значить, Рекс не сам повісився. І Білозубу ще більше замотлошило від заздрощів душу. Спалахнуло в голові. Витончене обличчя, іконописна візантійська манірна красуня: підбирає краї сукні, щоб не замастити, показуючи гарні ноги, а цих дебілів цікавили не ноги, а здоровенні цицьки. Як у їхніх матерів чи сестер в колгоспі. Ці ноги різнилися від лаписьок прибиральниць, спухлих від варикозу ніг матерів, а ці ноги, вся вона не належала йому, але він потішав себе думкою, що й Шестєрову, який узяв її прямо в бур'янах. Потім, він чекав цього, Шестєров з доброї волі віддався фізруку Пилиповичу. Прямо у роздягальні. І його, Івана Білозуба, не оминула ця доля. Його «опустила» команда Шестєрова, що перейшла від покійного Рекса під його начало. Івана довго били, потім зґвалтували і хотіли вже тягти до озера, щоб утопити. Але щось зупинило. І це «щось» почало переслідувати його все життя. Так він гадав.

Білява соложава пухкенька сучка бавиться його вихрями, — запускає пальці з кривавим манікюром. Батько витягує мужика з кімнати до ванної. Білявка цілує Івана у скроню. Потім у груди, розщібає ширіньку і тягнеться туди соковитими губами. Іван б'є її з усього маху в чоло. Батько п'яно регоче, стоїть в амбразурі дверей, підпираючи хрестом руки одвірки, і зирить на розпластану курву. «Ха-ха… Весь у мене синаш… Ну… Назад до патронату я тебе тільки відправлю. Виблядок». У батька переляк в очах. Той, що Іван пам'ятав змалечку. Білявка заводиться: «Він не виблядок… Він чорта кусок… Я тобі кажу…» — «А ти, що така віруча…» — «Десь таки вірю…» — «Тільки не знаєш, в що… В хер мій віриш… А там таки щось є…» — піднімає догори вказівного пальця.

Батько наливає, по марусин поясочок, стакан горілки. Випиває одним махом. Потім щось хекає. Старий наносить чолов'язі удар. Прямий — в обличчя. Аж чвиркає, і виляском пішло. «Фу-у-у… Мразь…» — тягне блондинка. Так здорово умів Шестєров. Чоловік переламується. Впополам. Як правовірний мусульманин падає на коліна, тицяється лобом в килим. «Бля, килим-то дорогий. Понімаєш…» — Батько дивиться на порожню пляшку. «А скілька жмурочків на цьому килимочку», — вставляє свого блонда. «Заткнись, тебе ніхто не запитує!» Так валив він, Зуб, коли притягли Рекса. Тоді ледь маружила іллічівська лампочка. Шестєров, розкарячивши ноги, між ногами, висвітлюючи крижі, бігає блик від іллічівки. «Малий, хочеш спробувати? Отсос без черги…» — усміхається холодно, спокійно, наче знає щось наперед. «У Рекса виходить набагато ліпше, ніж у вчительки. А чому? А тому, що боїться…» І тут заходить вона, і застає за цим Івана, не зовсім, а коли той нагинає голову Рексу понижче. А потім вона стоїть і дивиться, як фекалії стікають ногами на кахлю. Вона навіть не сказала істерично: «Доктора!» Такі не кричать. Вона сказала: «Шестєров і Білозуб до кабінету… Сообщіть Пилиповичу, нехай кличуть міліцію…» — Так, кинула через плече, тільки сльози крапотіли напудреними щоками.

Вона зараз стара, напевне, ця сука, облізла, як мавпа у зоопарку. Він чекає вже не поклику, а зустрічі. Його розносить, як старий двигун. Він ловить золотаві погляди дівчат, грає усмішкою. Навіть повертається і дивиться на забиту художницю. Помацав пальцем. Холодна.