Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання

Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

166
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 56 57 58 ... 132
Перейти на сторінку:
Та хто ж на моєму місці вчинив би не так, як я? Тої миті за таких обставин будь-хто, не тільки я, мали б за щастя так неждано-негадано, таким чудом спекатися дружини, тещі, боргів і такого принизливого, тоскного, жалюгідного животіння. Хіба ж міг я подумати, що навіть мертвому мені не скараскатися дружини? Що вона мене здихалась, а я її ніяк не здихаюсь? Що майбутнє моє життя, яке тоді уявлялось мені вільним, безмежно вільним, стало, по суті, лише ілюзією, і його насилу можна назвати реальністю? Що воно виявилось животінням, іще залежнішим, по-рабському залежнішим від облуди, від брехні, до якої я хоч і з огидою, але мусив таки вдаватися від страху бути викритим, хоч насправді ніякого злочину не вчинив?

Адріана визнала, що в неї дійсно немає жодних підстав бути вдоволеною станом справ у родині. Але ж тепер… І своїм поглядом, своєю сумовитою посмішкою вона ніби запитувала, чи можу я вважати перепоною те, що приносило їй самі лише прикрощі. «Ні? Правда ж, ні?» — питали мене зажурені очі.

— Ой, треба ж заплатити лікареві Амброзіні! — вигукнув я, вдаючи, ніби раптом згадав про конверт і служника, який чекає на відповідь. Вийнявши з конверта рахунок, я змусив себе говорити жартівливим тоном: — Шістсот лір! Ви тільки погляньте, Адріано, що ж це виходить! З великої ласки матінки-природи мені довелося стільки років ходити з таким, скажімо, неслухняним, оком. Потім я перетерплюю біль і сиджу сорок днів у темній кімнаті, наче ув’язнений, аби тільки було виправлено її помилку. А тепер, до всього, ще й гроші маю платити. На вашу думку, це справедливо?

Адріана силувано всміхнулася.

— Лікар Амброзіні, — мовила вона, — либонь, не був би в захваті, якби ви порадили йому звернутися за винагородою до матінки-природи. Гадаю, він розраховує на вашу вдячність, бо око…

— Ви вважаєте, що тепер воно гарне?

Адріана змусила себе глянути на мене і промовила стиха, опустивши очі:

— Так… Ніби зовсім інший вигляд…

— У мене чи в ока?

— У вас.

— Може, через мою борідку?

— Ні… Чому? Вона вам личить…

Я видер би собі те око! Яке тепер має значення, що воно на місці?

— І все-таки, — зауважив я, — мабуть, для ока краще було тоді. Зараз воно наче дратує мене… Та нічого. Минеться!

Я пішов до стінної шафки, де лежали мої гроші. Адріана повернулась до виходу, а я, телепень, почав затримувати її. Але хіба ж можна було передбачити те, що сталося? З кожної халепи, великої чи меншої, мене, читачі вже, певне, завважили, завжди рятувала доля. Ось як вона підсобила мені цього разу.

Намагаючись відімкнути шафку, я відчув, що ключ не повертається в замку. Почав обережно натискувати, і раптом дверцята піддалися: шафка була не замкнена!

— Як?! — скрикнув я. — Невже я отак залишив її?

Помітивши моє несподіване хвилювання, Адріана зблідла як смерть. Я звернувся до неї:

— Ось погляньте… самі погляньте, синьйорино, сюди хтось запускав руки!..

В шафці — жахливе безладдя. Мої банкноти, вийняті зі шкіряного гамана, в якому я їх ховав, були розкидані по всій поличці. Охоплена жахом Адріана затулила обличчя руками. Я гарячково зібрав гроші й заходився рахувати їх.

— Оце так! — вигукнув я, порахувавши, і провів тремтячою рукою по лобі, зрошеному холодним потом.

Адріана мало не зомліла. Вона схилилася на столик і якимось чужим голосом спитала:

— Вкрали?

— Заждіть… заждіть… Хіба це можливо? — перебив я.

І знову заходився рахувати, нестямно заламуючи собі пальці, мнучи кредитки, ніби міг вичавити з них ті, яких бракувало.

— Скільки? — спитала Адріана, не тямлячись від огиди й жаху, коли я закінчив рахувати. Обличчя її перекосилося.

— Дванадцять… Дванадцять тисяч лір… — промимрив я. — Було шістдесят п’ять… лишилося п’ятдесят три! Порахуйте самі…

Коли б я вчасно не підхопив бідолашної дівчини, вона впала б на підлогу, ніби її обухом по голові вдарили. Хотів посадити її в крісло, та, зробивши велике зусилля, Адріана отямилась і, надривно схлипуючи, вирвалася з моїх рук і кинулася до дверей:

— Я покличу тата! Покличу тата!

— Ні! — закричав я, стримуючи дівчину. Посадив-таки її в крісло й почав заспокоювати: — Не хвилюйтеся, прошу вас! Це для мене страшніше, ніж втрата грошей… Я не хочу, не хочу, щоб ви так переживали! Ви ж не винні! Заспокойтеся, бога ради. Дозвольте мені ще раз перевірити… Так, шафку хтось відімкнув, але я не можу, не хочу вірити, що сталася така величезна крадіжка… Будьте ж розумницею, прошу вас!

І, востаннє перевіряючи себе, я знову почав перераховувати гроші. Та хоч був цілком певний, що всі вони лежали тут, у шафці, заходився шукати скрізь, навіть там, де ніяк не залишив би такої суми. Хіба потьмарення найшло б якоїсь миті. Аби провадити далі пошуки, хоч вони з кожною хвилиною все очевидніше здавалися мені марними й безглуздими, я переконував себе, що така зухвала крадіжка просто неможлива. Але Адріана, затуливши обличчя руками, не переставала стогнати і, затинаючись від ридання, казала:

— Марно… Марно!.. Злодій… Злодій… Він до всього ще й злодій!.. Усе обміркував заздалегідь… Я щось відчувала тоді, в темряві… У мене виникла підозра, та я не хотіла вірити, що він може дійти до такого…

Вона мала на увазі Папіано. Ніхто, крім нього, не міг вчинити крадіжки. Це зробив він при допомозі свого брата під час спіритичного сеансу…

— Чому, чому ви тримали таку суму тут, удома? — гірко нарікала вона.

Я обернувся й отупіло глянув на неї. Що відповісти? Хіба міг я зізнатися, що обставини існування змушують мене тримати всі гроші при собі? Хіба міг я пояснити, що не можу пустити ці гроші в обіг, довірити кому-небудь? Навіть у банк не можу покласти на своє ім’я, бо як виникне раптом хоч найменша заковика при їх отриманні, — а таке трапляється досить часто, — я ніколи не зможу довести свого права на них.

І, щоб не здатися Адріані заплішеним дурнем, я відказав жорстоко:

— Хіба міг я уявити собі щось подібне?

Адріана знову затулила обличчя руками і розпачливо простогнала:

— Боже! Боже! Боже!

Зміркувавши, що злодій, безперечно, боявся, коли крав, я задумався над тим, що ж буде далі. Ясна річ, Папіано не міг сподіватися, що я запідозрю в крадіжці іспанського художника чи синьйора Ансельмо, синьйорину Капорале чи служницю, а Максів дух і поготів. Він, певно, не сумнівався, що запідозрю я саме його, його з братом. І все-таки зважився на це, наче виклик мені кинув.

А я? Що міг вдіяти я? Викрити його? Як?

1 ... 56 57 58 ... 132
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"